Великий дар чи важке покарання, цілительство – кожний його власник вирішує сам, що воно для нього особисто. Хтось приймає його як неминуче зло і просто ігнорує, інші – все життя намагаються його позбутися, шукаючи порятунку в звичайних речах, а для когось цей подарунок долі стає сенсом життя, який надихає творити добро з християнського милосердя в ім’я найвищої мети…
Він народився в невеличкому селищі Мала Іловиця, що на Тернопільщині і хрещений ім’ям Яків (Головатюк). Звичайна побожна багатодітна сім’я. Навчання у батька лікарській справі та вмінню багато старанно працювати, призов до лав російської армії в шістнадцять – так почалось його доросле життя. А через два роки Московія знов втягла українські землі в війну, і він вісімнадцятирічний перетворився на фельдшера, в якості якого, мабуть і закінчив би Першу світову якби не поранення і австрійський полон.
Три роки військовополонений Яків працював на сільськогосподарських роботах в Трієсті, і лише згодом спромігся втекти, щоб повернутися до рідної хати. Минали роки, наближався тридцятирічний ювілей і час обирати собі супутницю життя, але доля вирішила інакше – розмова з місцевим священником і життєвий шлях повернув на Почаїв.
Послушником лаври Головатюк проходив сім років, старанно виконуючи послух та будь-яку роботу. А після прийняття постригу 8 липня 1832 року під ім’ям Йосипа з благословіння Польського митрополита Діонісія, в чернечому сані (ще через чотири – ієромонаха) відновив свою медичну практику. З усіх кінців країни до лаври хлинув потік страдників в надії на зцілення. Активна лікарська діяльність та велика кількість паломників на стільки заважала іншій братії, що отець-настоятель відселив його разом ієромонахом Іринархом до невеличкого будинку на місцевому цвинтарі.
Так в лікарських трудах та щирі молитві минали роки життя святого Йосипа впритул до розпочатої Берліном та Москвою Другої світової війни, наближення якої він, наділений даром передбачення, очікував. Так продовжуючи зцілювати немічних в тому числі сліпих, глухих та калік, в цей час він активно допомагав пораненим Української повстанської армії, наголошуючи, що Україна повинна мати свою державу, але поки не має на це зброї (на той момент).
Після радянської окупації за підсумками війни до великого цілителя часто почали навідуватися і свої, і чужі (московське Головне політичне управління та різноманітні банди) -так посилювався антирелігійний тиск з боку радянської влади. На адресу почаївських ченців з боку каральних органів московських окупантів неодноразово висловлювалися погрози, але отець Йосип та інша братія стійко переносили всі знущання, його лише перевели в монастирські стіни для захисту, бо за цілителство почався тиск ще й з боку «дипломованих» лікарів.
В найважчі часи радянських атеїстичних гонінь (1962) саме завдяки отцю Йосипу Почаївська лавра не втратила свого Троїцького собору – він відібрав у міліціянтів ключі та кинув заклик місцевим парафіянам на захист святині. Молодий намісник Варфоломій отримав монастирську православну святиню назад, а мученик її відстоялий заплатив за це своїми свободою та здоров’ям (через тиждень його відправили до Буданівської психіатричної лікарні, позбавили всіх особистих речей, катували якимось ліками, від яких тіло розпухало, а шкіра тріскалася).
Якби не заступництво дочки Сталіна Світлани Алилуєвої, яку він свого часу зцілив від душевної недуги, можливо, світ ніколи б не побачив більше одного з духовних архіпастирів УПА. Отця Йосипа червоні-таки відпустили, хоча свої спроби зжити його зі світу не полишили.
Він повернувся до рідної Іловиці і оселився у одного з дев’ятнадцяти небожів, а інший – відвіз свого дядька у ліс, сильно побив і кинув помирати у трясовину. Вісім годин без тями у холодній воді мали б стати останніми в житті стражденного, але Господь врятував – родичі знайшли його на світанку та повернули в стіни обителі. Братія не знала, чи доживе Йосип до світанку, тому перехрестила його в схиму під ім’ям Амфілохій.
Однак в лаврі залишатися було небезпечно, тому його забрала до себе в Іловицю племінниця Ганна, на подвір’ї якої Амфілохій влаштував каплицю з голубником на дві сотні птахів нагорі та терасою-для прийому страджених. Кожного дня він проводив водосвятні молебні, зцілював, молився і… жив. Поруч згодом з’явилися споруди для паломників та послушниць, що допомагали по господарству.
Роки минали. Знаючи, що Різдво 1970-ого буде в його житті останнім, Амфілохій влаштував грандіозне свято для своїх родичів та односельців. Однак серед цих добрих християн, як він казав, причаївся Іуда – кілька разів протягом року старця переслідували напади нез’ясованого походження, але він тримався, продовжуючи творити добро. 1 січня 1971 року душа раба Божого відлетіла на небеса (існує імовірність, що його-таки отруїли) в ніч смерті жахливий вітер гнув долу дерева, страшна хуртовина замітала все навкруги, мороз сковував все живе… Все село прийшло прощатися з великим цілителем, кожний намагався хоч трошки пронести труну, щоб побути поруч ще трохи. І мерзлі грудки землі страшно падали на кришку труни – все як він і наврочив.