Він тільки-но випустив свою абетку для українських недільних шкіл, вперше в житті купив собі на подарунок золотий годинник, в грандіозних планах мріяв продовжити свою меценатсько-освітню справу випуском за зразком лічби, географії та етнографії, повернутися в Україну, одружитися… Але доля-злодійка вирішила інакше, обірвав життя українського Пророка наступного дня після його сорокасемиріччя о пів на шосту ранку – ніч на 10 березня 1861 року Тарас Шевченко зовсім не лягав, його сильно мучала задуха від водянки, що дісталася легенів (він міг лише сидіти на ліжку, впершись в нього руками), а на ранок, випивши склянку молока, віддавши наказ слузі прибрати та подати чаю, як завжди почав спускатися до своєї майстерні, щоб продовжити роботу над початим портретом, але впав сходинками замертво.
Три дні труна з його тілом, над яким троьма мовами читали молитви, стояла в петербурзькій церкві Академії мистецтв, а в день поховання проводжати його на Смоленський цвинтар зібралася велика траурна процесія шанувальників. Тихо падав лапатий сніг, вкриваючи білою ковдрою все навкруги. Епітафії, промови… найбільш вражаючою польського студента Хорошевського: «Ти не любив нас, – мовив він, звертаючись до покійного, – і ти мав право; якби було інакше, ти б не був гідний тієї любові, яку заслужив, і тієї слави, яка чекає на тебе як одного з найбільших поетів слов’янського світу».
Людей ставало дедалі більше, в церкві неможна було навіть шило протиснути. Дубову обиту срібним глазетом труну з тілом Кобзаря поклали в свинцеву, щоб пізніше перепоховати в Україні. І тим не меньш три версти до цвинтаря його несли тільки на руках студенти та видатні митці того часу. А на цвинтарі, де поховальна процесія перетворилася на маніфістацію у імперської охранки не витримали нерви, почався разгон скорботних.
Одразу після поховання українська діаспора звернулася до царського уряду за дозволом на перевезення тіла Шевченка згідно його Заповіту на батьківшину. Майже два місяці поневірянь, і щоб позбутися цієї української проблеми влада дозвіл-таки дала завдяки клопотам близьких друзів Шевченка, художника Григорія Миколайовича Честахівського та Михайла Мотвійовича Лазаревського, перший з яких потурбувався про залишений спадок померлого (всього за описом 334 предмети з квартири-студії), а другий, займаючи посаду старшого радника петербурзького губернського правління, став тією рушийною силою, яка втілила заповіт в життя.
8 травня чисельна українська діаспора прийшла проводити Великого поета в останній шлях на батьківщину. Чорну труну відкопали, вкрили червоною «китайкою», поставили на ресорні дроги та рушили на Канів спочатку залізницею, далі – возом. Шлях довжиною в десять днів супроводжувала народна скорбота. Так тільки в Ніжині на прощання з Кобзарем вийшли всі цеховики зі значками, ліцеїсти та гімназисти. Надвечір 18 травня дроги з труною наблизилися до київських околиць, де на Микольській Слободці їх зустрічала траурна процесія з родичів та студентів на чолі з троюрідним братом небіжчика Варфоломієм Григоровичем Шевченком.
Окупаційна влада в Києві сильно побоюючись народних антимосковських виступів (і не безпідставно) довго не давала дозволу на ввіз труни в столицю, але в решті-решт погодилася на відспів в церкві Різдва Христова Поштової станції на Подолі під пильним наглядом великої кількості поліціянтів та жандармів. Тим часом йшли суперечки за місце поховання між Варфоломієм, який вже приготував місце на Щекавицькому цвинтарі (Видубицький монастир), та Честахівським, який наполягав на Каніві, як останній волі поета.
Остання світлина Шевченківської рідні з труною, на яку якась жінка поклала символічний терновий вінок, панахида в київській церкві, де поліціянти активно арештовували жалобщиків, величезний натовп гірко плакав, та по Дніпру пароплаві «Кременчук» до Каніва… Але з-за розливу ріки останній не зміг причалити до берега в місці призначення, тому після довгих вагань труну перевантажили на дерев’яний віз, в який впряглися люди і в такий спосіб доставили її на берег.
Довга траурна процесія везла Кобзаря на Канів шляхом через Монастирище, яким проводжали в останній шлях трьох запорізьких гетьманів (Подкову, Кішку та Шаха), де знов Варфоломій Шевченко засварився з Честахівським, наполягаючи на похованні Тараса Григоровича біля місцевої Успенської церкви бояк вже дуже поспішав додому, але перемог-таки знов друг великого поета. Місце поховання вибрали там, де за життя Шевченко мріяв оселитися «…серед степу широкого на Вкраїні милій, щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий…».
Нахабні місцеві цеховики-копачі запросили за роботу вдесятеро, тому представники траурної процесії вирішили копати могилу самі. Під дощем та низькими хмарами молодецька наснага студентів вже за кілька годин зранку 21 травня забезпечила Батькові української нації «нову хату» за старовинною козацькою традицією круглу з кам’яним зводом саме там на Чернечій горі (в чотирьох верстах нижче Каніва за течією Дніпра), яку пізніше називатиме Тарасовою.
А наступного дня, відслуживши о третій панахиду в церкві, труну Великого Кобзаря під червоною «китайкою» на козацькому возі, в який замість коней впряглися люди, окружною дорогою (всі пагорби навкруги щільно поросли лісом) повезли до місця поховання. Колону очолював Честахівський, а поруч з труною йшли дівчата та малеча, ті з них, кому не вистачило місця – ламали гілки з дерев, устилаючи шлях процесії зеленим килимом.
На Чернечій святі отці вознесли останньою молитвою над труною з портретом Кобзаря високо на груші, чотири головних провідника промовили останні прощальні слова, отець Феодосій закінчив прощання, опустили біле тіло в гроб, повечеряли і розійшлися. Деякі скорботні лишилися на всенічну разом з Батьком і палили багаття, як колись в дитинстві малий Тарас разом з батьком чумакуючи.
Честахівський вирішив виконати велику місію свого життя до кінця – оселився в невеличкому селищі неподалік Тарасової могили і декілька днів за допомогою канівців та пекарців й хмілянів (нещодавно звільнених кріпаків) зробив насип два сажені заввишки на похованням, за одно просвіщаючи місцевих селян в творчість українського Пророка та робив замальовки.
Але навіть мертвий Шевченко не давав спокійно жити окупаційній московській владі, тому дозвіл на викуп земельної ділянки з могилою був отриманий лише в 1891-ому, а до того тридцять років сплачувалася оренда, яку могли і не подовжити; аж до 1939 року поховання з політичних мотивів знаходилося під наглядом австрійської, а потім польської поліцій. Після радянської окупації могилу Кобзаря впорядкували, але перед тим люди кажуть, що НКВСівці її розкрили, і Тарас лежав в труні як живий.