Він став наріжним каменем, на якому і досі тримається весь здобуток української літератури та малярства за останні півтора століття, світочем свого таланту сорок сім років освітлюючи шлях для послідовників. Його люблять, його ненавидять, але лише одиниці залишаються байдужими до майстра сучасного українського слова Тараса Шевченка. Бо сама його творчість уходить коріннями не до азів епістолярних та художніх канонів, а проросла з народної мови та бачення навколишнього світу.
Можливо будь у Тараса якісна освіта окрім тих неповних двох класів церковно-парафіяльної школи, які він відвідував з благословіння батька в 1822 – 1823 роках, його літературний спадок був би геть іншим, і Шевченко не був би самим собою. Фактично його неповторний стиль сформувався з української народної говірки помноженої на самоосвіту через книжки та мандри (в тому числі закордонні) в якості кріпосного служки Павла Енгельгардта, в якості вікно у великий світ.
Саме тому його «Кобзар» став справжнім Євангеліє нації, яке мати вдома стало священним обов’язком для кожного свідомого українця, а окупаційна влада забороняла, спалювала, переслідувала… Бо книга – це не просто збірник віршованих творів, це правда життя і його найвищі цінності крізь призму минулого і майбутнього однієї людини, яка пройшла всі круги пекла на землі від московських катів, починаючи від народження під родовим знаком кріпака та втрати батьків у малолітстві до владних переслідувань, цькувань, заслань, заборони творити та самотності, при цьому не зламавшись (можливо завдяки крові запоріжців, що текла в його венах) і силою духу свого слова надихаючи інших на боротьбу через віки.
Причому як для людини, яка сама опановувала граматику мови та мала вкрай обмежену регулярну освіту, великий Кобзар на заході свого життя відзначився виданням абетки тиражем в десять тисяч примірників за власний кошт для навчання українців всіх вікових категорій грамоті в недільних школах. Царська ж окупаційна влада в своїх кращих традиціях звичайно намагалася вилучити та знищити якомога більше примірників, хоча сама визнавала, що нічого забороненого в Тарасовому Букварі немає.
Парадоксально, але малювання, якому він роками вчився у безлічи місцевих та закордонних майстрів пензля, не здобуло Шевченкові такої слави, не дивлячись на великий обсяг збереженої художньої спадщини в 835 робіт виконаних в різних техніках і жанрах. Більшість з них навіть не мають авторського підпису, не кажучи вже про датування (що значно ускладнює роботу сучасних дослідників цього напрямку творчості Кобзаря). І це при тому, що свого часу портрети його пензля користувалися неабияким попитом серед заможних кіл столиці.
Ось так одна велика історична постать і два її таланту, які так сильно вплинули на формування сучасної української культури, але такі різні їхні шляхи і доля спадщини.