Чому доля іноді так жорстока до тих, хто навіть не встиг побачити яскраве світло сонця, здихнути солодке повітря на повні легені, зробити бодай один ковток матусіного молока, або тільки перші дні почав пізнавати цей світ… Смерть дитини – це завжди величезна трагедія, а довгоочікуваного немовляти – взагалі подвійна. В народі кажуть, що души цих нехрещених діточок перетворюються на міфічних потерчат від «потеря» (страдчат – «страждати»), які застрягли між небом і землею, прикуті до матеріального світу відсутністю імені та вразливі до нечистого.
Вони ховаються в пошуках порятунку десь поміж тихих теплих плавнів річок, озер і ставів, бо чорти завжди десь поруч, полюють на безнівинні дитячі души. Тому зазвичай вони з’являються тільки в хиткій тиші сутінкової ночі і тільки з мерехтливим вогником в руках, щоб відлякати нечисть. Але для випадкового подорожнього те світло – небезпечний знак, бо прямуючи на нього можна потрапити у випадкову пастку затягнутої ряскою трясовини, наштрикнутися на вигнуту гілку чи впасти у прихований яр.
За легендою потерчата блукають вночі в пошуках людини-визволителя, звертаючись до нього: «Хрести!», щоб можна було обернутися янголом і полетіти на небо. Люди звичайно ж лякаються, тікають… а варто лише кинути на звук того голосу хустинку, рушник чи інший шмат тканини (символ крижми) та промовити: «Іван та Мар’я! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа!» та назвати будь-яке ім’я, і однією врятованою душею на небі стане більше.
Ось тільки людський страх здебільшого сильніший за співчуття… тому так і бродять ці нещасні істоти по нічній землі сім років з останньою надією. І якщо їм все-таки на шляху не зустрінеться добра душа, злі демони перетягують їх на бік зла, перетворюючи хлопчиків на собі подібних, а дівчаток – на семирічних наявок, що відрізняються мудрістю та розсудливістю від інших своїх подружок (хоча за іншою версією вони стають лелеками та пугачами).
Щоб цьому запобігти в давнину при жорстокій забороні давати останній земний притулок нехрещеним на освяченій цвинтарній землі українці ховали померлих немовлят на роздоріжжі, що представляло собою хрест, або під деревом – прадавнім символом духовного зв’язку між небом та землею. А ще існував моторошний, як на сучасника, поховальний обряд під порогом власного будинку (тоді люди, що його переступали утворювали своєрідний хрест з луткою) чи ближче до пічки, де до того були поховані старші члени сім’ї (вважалося, що духи пращурів зможуть захистити новопреставлене немовля від злих сил, бо димар за повір’ям – то хід у потойбіччя).