Він став тим догоровказом української волі, що народилася в рік, коли впали багаторічні кріпацькі кайдани з української души, духовно спадкуючи тільки-но померлому Великому Кобзареві. Важко пояснити цей дивний збіг планет і ключових для відродження нації дат, але саме в 1861-ому народився Євген Харлампійович Чикаленко.
Доля не тільки подарувала йому щастя народитися в заможній сім’ї великого латифундера та рантьє, а ще в Єлизаветградській реальній школі переплела його життя з майбутніми зірками української культури – сидів поруч із Панасом Тобілевичем (Саксаганським) (через якого познайомився з його братами Миколою Садовським та Іваном Карпенко-Карим), в тому ж класі навчався Олександр Тарковський (батько поета Арсенія і дід кінорежисера Андрія Тарковських).
В Харківському університеті, де Євген навчався на природознавчому, також поталанило зустріти вільних думкою українців в Драгоманівському радикальному гуртку та свою дружину Марію Садик, віддану сподвижницю, мати його п’ятьох дітей та майбутню засновницю тернопільської Української жіночої громади.
Саме за участь у драгоманському русі Чикаленко арештували та відправили під нагляд до родового маєтку в Перешорах. Але господарювання на власній землі було тільки в радість – безліч можливостей для вдосконалення своїх теоретичних агрономічних знань практичним досвідом, тандем яких забезпечив надприбутки від продажу власної сільськогосподарської продукції навіть в найпосушливіші роки (в тому числі завдяки використанню трактору замість сохи та технології «чорного пару») та відмінну базу для написання п’ятитомнику «Розмови про сільське хазяйство» (виданий в Одесі в 1897-ому). Ця незаслужено позабута науково-популярна праця на початку ХХ століття століття стала справжнім Євангеліє для українських селян і другою за значенням після «Кобзаря» книгою (розійшлася тиражем в півмільйона екземплярів, здобула золоту і дві великих срібних медалі сільгоспвиставок).
Хто б міг подумати, що одна скарга Данили Мордовця на поневіряння українських літераторів по російських видавництвах (московські окупанти завжди добре розуміли пряму кореляцію між кількістю доступних для широкої публіки українських творів та ступенем національної свідомості) на завжди змінить культурне скарбницю нації – одеський поміщик перетвориться на головного менеджера української культури.
А почалося все із запропонування тому ж Мордовцю писати свої твори українською при такій самій сумі гонорару. Потім буде чекаленська пропозиція Іллі Репіну малювати українські мотиви з гарантованою оплатою в тисячу золотих карбованців на рік, фінансування ним Вінниченка, Грушевського, Кобилянської, Франка, підтримка «Словаря української мови» Бориса Грінченка, він же ж виступав головним спонсором першої української щоденної газети «Рада» («хоч і поганенька, але все-таки вона свідчить – ми живі як нація, ми не вмерли!»), а ще були українська школа, книгарня, видавництво…
Широта души та рівень патріотичної свідомості Євгена Харлапійовича були на стільки високими, що в разі виникнення на горизонті нового цікавого українського проекту, він завжди одразу знаходив гроші, продавши чергову частину своєї власності (будинок чи земельну ділянку). Недаремно його улюблена фраза: «Україну треба любити до глибини своєї кишені», – стала крилатою в культурних кругах того часу.
Саме коштом Чикаленка у Львові був побудований Академічний дім, та не простий, а з комфортними умовами проживання для студентів по одному (максимум вдвох) в кімнаті – саме та будівля, яка пізніше стане притулком для Степана Бандери та Романа Шухевича. Він же придбав землю в курортній Алупці під будівництво пансіону для хворих письменників.
Навіть скорбота його була повна шляхетності – на частину грошей, які мали стати посагом для його доньки Вікторії, після її трагічної смерті у восьмирічному віці була заснована премія за найкращий твір з історії України в журналі «Київська старовина».
Але країна завдячує Євгену Харлампійовичу не тільки культурною спадщиною – Центральна Рада народилася у нього вдома, і саме він вмовив Михайла Грушевського повернутися з Москви і очолити цей керівний колегіальний огран в непрості для країни часи. А сам тим часом робив що міг, адже «коли не матимемо власної преси, школи, або хоча б такого геніального брехуна, як Сенкевич, щоб розбудив у широких колах національну свідомість, то станемо провансальцями».
При чому Чикаленко, як високоосвічена людина прекрасно розумів стратегічні реалії на Європи і України з їхньою найбільшою загрозою з боку Московії: «Німці нам не страшні; кацапи – страшніші… Вони страшні Україні своєю некультурністю: під московським пануванням наш народ не розвинувся, а понизився культурно, навіть став менш грамотним».
Після радянської окупації емігрував до Чехії зі старшими дітьми (дружина з молодшим сином Іваном лишилася в Києві), де жив в злиднях, гроші на його операцію збирали через українську діаспорну газету в Америці… і мріяв лише про одне – колись повернутися до своєї України. Але не судилося (урна з його прахом загубилася), до вільної країни ментально повернувся лише його син Левко, прах якого був розвіяний за заповітом в родинних одеських Перешорах.