Московія дуже любить вихвалятися, що один з її попередників, царський режим Романових, добровільно відмінив кріпосне право в 1861 році, сором’язливо замовчуючи, що це сталося не зовсім добровільно (народ чинив шалений тиск при послаблених позиціях влади в наслідок поразки в Кримській війні), до того ж країна останньою в Європі за часом скасування рабства. Хоча перший час це мало позначилося на долі селян, які без власного наділу все одно не могли прогодувати свої сім’ї, а разом з волею земля не надавалася.
Після більшовицького перевороту 1917 року та озброєної окупації українських теренів за голосного декларування радянських принципів «землю – селянам, заводи – робітникам» положення трудового народу знов почало повертатися до фактичного кріпосництва. Так нова влада «від народу» почала із введення в 1918 році так званих «трудових книжок» замість посвідчення особи керуючись обов’язком (а не бажанням) своїх громадян на працю, які поруч із наданням пільг у вигляді «продуктових карток» закріплювали робітника за підприємством, не даючи змогу самому обирати свою долю. Її відсутність загрожувала штрафом в тисячу карбованців або півроком за гратами.
І хоча задля завоювання прихильності радянських громадян паспорт червоними окупантами був в 1923-ому повернутий в офіційний документообіг країни, селян це нововведення майже не торкнулося бо отримувати їх лише при виїзді за кордон, внутрішні паспорти були введені лише в 1932-ому. А вже 27 грудня того ж року постановою наркому вводилася пряма заборона на видачу паспорту для сільського населення з жорстким обмеженням можливості зміни місця їхнього проживання (лише з дозволу сільського голови при негласному наказі їм такий документ не видавати).
В цей же час комуністичний режим почав активно використовувати інший вид рабства, безжально безкоштовно в пекельних умовах без дотримання елементарних норм безпеки експлуатуючи сотні тисяч незаконно ув’язнених на важкому виробництві, будівництві, радіоактивних кар’єрах та шахтах. А ще було елітне закріпачення, коли цінні інженерно-наукові кадри жорстко закріплялися за державними інститутами та закритими підприємствами без права зміни місця роботи.
Під час розв’язаної Москвою та Берліном Другої світової війни до всього вище зазначенного додалися радянські штрафбати, куди забирали громадян за будь-які провини і гнали під дулами заградзагонів НКВСівців в бій. А ще був примусовий призов до лав червоної армії хлопців, що досягли шістнадцятирічного віку, прямо з шкільної парти без будь-якої військової підготовки, часто обеззброєними проти добре підготованих німецьких вояків (саме тому на кінець тої війни з парубків 1925 – 1926 року народження лишилося в живих лише 3%).
Фактично до 1958 року 40% відсотків населення (саме стільки було селян) України знаходилося по волі московських окупантів на положенні рабів із забороною виїзду з колгоспів та роботою за трудодні (без грошової винагороди). І хоча гарантованою оплата їхнього труда стала 15 травня 1966 року (платили все одно копійки, і пенсія була відповідною), по соціальному статусу з видачею внутрішнього паспарту громадянина їх урівняли з містянами лише 28 серпня 1974-ого.
Ось так червона Московія на п’ять десятиліть легалізувала рабовласництво при потуранні освіченої Європи в ХХ столітті.