Вишиванка – код української нації, в який надійно зашита генетична пам’ять про допомогу друзів та зраду ворогів. Вона і на зараз залишається актуальною надсучасною частиною гардеробу, ані на один маленький хрестик не загубивши свого сакрального змісту національного оберегу – адже з давнини вважалося, що вишивка захищає від злих сил, саме тому нею прикрашали горловину, поділ та манжети сорочки, як головних місц проникнення нечистого до людської душі.
До речі останні (вишивка хрестиком) з’явилися у Україні лише в XIX столітті і прийшли до нас з Європи, хоча праісторія української вишивки сягає сивої старовини і починається з V століття до нашої ери з вишитого національного вбрання скіфів, яким так захоплювався давньогрецький історик Геродот. Хоча в ті часи техніка носила інший характер (виконувалася гладдю та іншими декоративними швами), зате малюнок, як і зараз, був геометричним або рослинно-тваринним; причому з часом закріпилася традиція перший використовувати для вишиванок чоловіків (окрім дубового листя – символу сили та мужності), а другий – жінок.
За народними традиціями першу сорочку для немовляти шили з рукавів вишиванки матінки, а навчання поводження з голкою та ниткою дівчат починалося з п’яти рочків, тому через кілька проміжок часу маленька майстриня вже самостійно могла виконувати прості узори та володіла цілим набором швацьких прийомів. Цікаво, що навіть колір вишиванки був сигналом світові про статус людини в суспільстві – чорний для чоловіків, сині мали право носити дівчатка до дванадцяти років та жінки, котрі не могли (не хотіли) народжувати, білий – колір свята, молодості та чистоти.
Саме для отримання ідеальних ниток для вишивки останнього, як кажуть легенди, на Полтавщині майстрині починали приготування за три роки до початку самого процесу творення – для отримання білосніжного кольору їх викладали в найспекотніші літні дні на кам’яному березі річок, щоб вода, сонце і вітер вибілили аж до блакитного відтінку. Але такий великий клопіт був недарма, бо вишивка білим по білому завжди була символом шляхетності – навіть британська королева Єлизавета ІІ замовила для себе у решитілівських майстринь саме таку . А задля закріплення золотого кольору – нитки запікали в житньому тісті.
В українську вишиванку було вкладене стільки жіночої души, роботи та часу, що недарма чоловіки вважали її своїм головним оберегом і довіряли прати лише тій, хто вишив для них це чудо мистецтва, бо в народі міцно закарбувалося повір’я, що в інакшому випадку – вся захисна магія щезне, випрана безжальною чужою жіночою рукою.
Окрім офіційного дня вишиванки в Україні, яке святкується і в шістдесяти інших країнах світу кожного третього четверга травня, майстрині цього стародавнього народного промислу мають власний день для торжества – 17 грудня офіційно професійне свято вишивальниць.