Українська праісторія книгодрукування офіційно бере свій початок з часів княжиння Ізяслава сина Ярославича, коли в 1056 року побачило світ рукописне «Остромирове Євангеліє» з повсякденними релігійними читаннями авторства отця-диякона Григорія. Хоча багатостолітні старання московських окупантів по знищенню документальних свідків славного українського минулого ставить і цю дату під сумнів (можливо книжки писалися в Київській Русі і раніше).
До речі, саме намаганнями московитів, які просто вкрали руками свого малоосвіченого царя Петра І стародавню назву іншої країни в намаганнях позбутися свого рабського золотоординського минулого, офіційною датою виникнення книгодрукування в Україні став 1574 рік, коли у Львові побачив світ «Апостол» (тираж тисячу примірників) московського вигнанця Івана Федоровича (змінив прізвище ховаючись від переслідувань царської влади).
Але в столиці Галичини вже існувала з середини XV століття як мінімум друкарня Степана Дропана, який отримав її через свого тестя Яна Зоммерштайна, що доводить німецьке походження українського друкарства (пізніше, в 1460 році, це обладнання було подаровано місцевому Свято-Онуфрієвському монастиреві). Цікаво, що факт наявність друкарні до появи втікача з Московії побічно підтверджує напис на надгробку самого Федоровича: «…друкарство занедбане оновив» (а не започаткував).
А ще до того була перша книга українського автора Юрія Дрогобича «Прогностична оцінка поточного 1483 року», видана латиною та присвячена папі Сіксту IV тиражем в півтисячі примірників (донині збереглося два) римською друкарнею Еухаріуса Зільбера. Причому в цій частково науковій праці автор робить окремий акцент на не польськості Львову та Дрогобичу, а приналежності цих земель до західної частини Русі-України.
Також перша книга українською (на кирилівських шрифтах) 1491-ого «Осьмигласник» (або «Октоїх») з дереворотами «Розп’яття» та «Часословець» видана на замовлення краківської української громади друкарнею Швайпольта Фіоля, за що він врешті-решт поплатився своєю свободою – польська влада не могла миритися з розповсюдженням на окупованих нею українських землях друкованого слова підкореного народу, вбачаючи (і не даремно) в цьому загрозу для самого свого існування, тому заарештувала друкаря в 1492-ому за фальшивим звинуваченням в єресі, і випустила лише після «урочистої відмови від всіх закидів».
Тому всі закиди московитів про їхню першість в українській друкарській справі фактично як мінімум неспроможні (в іншому випадку – це свідома інформаційна диверсія підступного ворога), і їхня країни займає в історії достойне останнє місце, бо ніколи не була і не буде світочем прогресу, освіти та творення, від початку сіючи навкруги лише страх, хаос та смерть.