Тригером запуску початку земного кінця самобутнього письменника-містика українця Миколи Гоголя стала смерть 26 січня 1852 року його, не сказати що дуже близької, подруги Катерини Хомякової, сестри поета Миколи Язикова. Які знаки угледів нащадок старовинного старшинсько-козацького роду запорожців (існує припущення – характерників) на обличчі померлої від чорного тифу вагітної жінки на панахиді – він так нікому і не сказав, але за словами чоловіка небіжчиці вже виніс собі вирок: «Все для мене закінчено…», і на її похорон вже не прийшов, пославшись на нервову недугу (хоча як попівський нащадок сам відслужив заупокійну у церкві та поставив за неї свічку перед Богом).
Він сам собі ще дав час для закінчення всіх земних справ, найбільшого розголосу з яких набуло спалення свого рукопису продовження роману «Мертві душі», виходу якого очікувала вся Московія в надії таки дізнатися про мету існування свого народу та майбутнє своєї землі. Але хитрий українець, ведений голосами небесними, назавжди забрав цю таємницю із собою в могилу, хоча тамтешні лікарі обґрунтували цей його вчинок душевною хворобою та затьмаренням розуму. А Бог після цього дав йому ще десять днів, щоб попрощатися з білим світом.
Він хотів, щоб його облишили в спокої, а йому за рекомендаціями скликаного господарем будинку консиліуму московських лікарів лили на чоло холодну воду, клали на ніс п’явки, насильно роздягали та занурювали його стомлене тіло у ванну, обмотували мокрими рушниками. Він відмовлявся від їжі, а в нього силоміць вливали розбавлене водою червоне вино. Він хотів лишитися наодинці з образом Богородиці, що поставив перед собою на ліжко, притуливши до стіни, а хлопець-служка за наказом графа Толстого не відходив від нього ані на секунду ні в день, ні в ночі. Він хотів померти, а незрозумілі люди примушували його тіло жити… Він благав принести йому дробину,щоб швидше дістатися неба.
Світила медицини ставили Гоголю діагнози один за одним: запалення кишечнику, тиф, нервова гарячка, божевілля, лікуючи і одночасно катуючи цим тіло, коли душа вже стояла на порозі Небесної брами, і всі сили його духу були спрямовані на скорішу зустріч з Творцем – свідома смерть за канонами пращурів-характерників. А земні люди все ніяк не хотіли його відпускати, чогось вимагаючи, благаючи та вмовляючи… невзмозі повірити, що дух людини може наказати тілу померти, і воно підкориться.
Він так і помер при ясному розумі та міцній пам’яті о восьмій ранку 21 лютого 1852 року, просто переставши дихати на очах у ніц не розуміючої публіки – тіло остаточно підкорилося духу. Для зняття посмертної маски з Миколи Васильовича покликали відомого на Москві скульптора Миколу Рамазанова, який був шокований трагічною звісткою від Аксакова, але вмить зібрався та добре виконав свою справу, разом з тим, пам’ятаючи заповіт письменника, переконався, що це смерть, а не летаргія (Гоголь все життя боявся бути похованим живцем) – накладання товстого щільного шару алебастру на тривалий термін на все обличчя покійного просто унеможливлювало потрапляння найменшого притоку повітря до дихальних шляхів.
Його поховали на цвинтарі Данилового монастиря, щоб через сімдесят дев’ять років провести таємну ексгумацію могили Миколи Васильовича в присутності двадцяти осіб, яка з легкої руки одного з присутніх, любителя прибрехати до того ж з буйною фантазією, доцента Перської медичної академії Михайла Давидова перетворила смерть письменника на фільм жахів – Даваидов «в потай» розповідав всім, хто бажав його слухати страшні подробиці про те, що тіло в труні було «покручене», голова повернута у бік, а внутрішня обшивка розідрана і кришка подряпана, лишаючи за кадром питання як він все це розгледів в могилі, над якою майже вісім десятиліть всіма своїми фізично-хімічними інструментами працювала природа, щоб повернути природній стан речей?