Три з половиною тисячі разів великий Творець всесвіту кожного року запалював для людей нове сонце з тих далеких пір, коли Геродот в своїх нотатках закарбував назавжди історію Великої волелюбної Скіфії, що панувала на величезних теренах від Сяну до Дону. Багатенько століть майнуло з тієї пори… народжувались і йшли у небуття, змінюючи одне одного покоління господарів цієї землі, дбайливо передаючи від пращурів до нащадків свої вірування. З’являлися нові релігії, які в своїх намаганнях закріпитися, заборонами та підміною старих звичаїв намагалися викоренити минуле. Ось тільки кров — не водиця, генна пам’ять українців і нині ніжно плекає традиції і звичаї, що прадавні скіфи, сармати та інші праслов’яни залишили їм у спадок.
Перша Вечорка, що яскравим промінчиком прорізує ледь потемнілий небосхил в ніч на 25 грудня, несе із собою благу звістку всьому існуючому на землі про народження нового світу, а разом із ним Нового благодатного українського господарського року. Це свято Різдва світу з усіма його бездонними морями, високими горами, безкраїми степами та неосяжним різномаїттям живих істот під небесами, що зігрівають їх теплим сонячним промінням, поливають рясними дощами, вкривають пухкими снігами.
Продуваний всіма вітрами одинокий замок на вершині одного з чисельних придніпровських пагорбів. За що безжальний час так не злюбив його… вже багато років стоїть він непривітною пусткою, похмурим поглядом вдивляючись чорних зіниць своїх пустих бійниць, вибитих вікон та стінних проріх у нерадісне майбутнє. Лише доглядач та зрідкі відвідувачі іноді турбують його вічний сон, схожий на смерть, швидко прокрокувавши його внутрішнім, колись прикрашений мармуровими статуями та екзотичними рослинами двориком, щоб якомога втекти світ за очі від тягучо-безкінечкого, як ліпкий нічний жах, почуття безнадії та небуття.
Люди кажуть, всьому виною — прокляття грузинської князівни, прекрасної, як сама світанкова зоря: з чорними довгими, як українська ніч, косами, ніжним рум’янцем наче осяяне першим сонячним промінням небом на сході, бездонними як Дніпровські води очіма, котру колись дружиною привіз зі свого кавказького походу перший власник Попівки.
Найкомфортніший та найшвидший потяг свого часу, рекорд якого недосяжний для Укрзалізниці і нині, хоч за сто років людство зробило величезний крок вперед на шляху науково-технічного прогресу. Однак найшвидший потяг Львів — Коломия і досі долає цю відстань в кращому випадку за 3 години 22 хвилини, в той час як століття тому Люкс Торпедо — лише за 2 години 10 хвилин.
Цей рейковий лімузин, а якщо з технічної точки зору — то автомотриса (залізничний вагон з власним двигуном внутрішнього згоряння, якими зараз є рейкові автобуси), був винайдений та запущений в серію на австрійському заводі Austro Daimler Puch в 1933-ому. Відмінні в усіх аспектах характеристики цього супершвидкісного розкішного транспорту, здатного долати надвеликі відстані за мінімальний проміжок часу, незабаром змусили звернути на себе увагу урядовців Польської республіки.
Три іпостасі однієї священної сутності, щедрості душі та всепрощення якої вистачає на всіх без винятку: дітей і злочинців, іграшкових майстрів та повій, самотніх та подорожніх, а ще бондарів, моряків, купців, рибалок, мовознавців, пивоварів, фармацевтів, лучників, лихварів… Прадавнє свято Велеса, що за тисячоліття до появи християнства, праслов’яни святкували на українській землі 6 грудня, а прийшлі адепти нової віри перейменують на честь свого святого Миколая, склавши йому красиву легенду в якості підґрунтя.
Ось тільки українці, як і їхні нащадки — традиціоналісти до останньої гени та мозку кісток, тому, не дивлячись на всі намагання церковників століттями забороняти святкування сходження Велеса по сонячному променю на землю цього дня з повним мішком дарунків багатству, врожаю, родючості.., вони і зараз святкую його, як це робили багато-багато поколінь їхніх пращурів.
Вона – символ незайманої чистоти та високої мети, перед яким тьмяніє вся людська метушня. Всепробачаюча душа виплакана крапельками кришталевої роси, що дарують здоров’я та красу всьому існуючому на землі. Натхненною працею її чарівних ручок виблискують золотом ризи самого верховного небесного Володаря. Варвара-краса, довга коса, що благодаттю приходить на українську землю, щоб дарувати нове життя в фізичному та метафізичному сенсі («діти — то божа роса» та «без роси і трава не росте»).
Варварин (Барбарин) культ виник з легкої руки пеласгів-трипільців десь на просторах Дикого Поля»:/uk/4547/ukrayinske-dike-pole ще IV тисячолітті до н.е. (згодом він мігрував до Вавилону, де перетворився на жорстку релігію вшанування бога сонця — Бар-Бара чи Варр-Вара). За давньою традицією днем її вшанування було 4 грудня, коли зима хоч тільки-но набувала своєї сили, але вже відчувала неминучість свого програшу тріумфу сонця і тепла; недарма ж в народі кажуть: «Варвара ночі урвала, до дня притачала», хоча до зимового сонцестою від її дня попереду – ще цілих три тижні. Може, завдяки саме цьому містичному ореолу небесної покровительки райської благодаті здатної чинити диво всупереч усім фізичним законам природи, наділив її в народі легендарною можливістю вберегти людину від наглої смерті.