Три з половиною тисячі разів великий Творець всесвіту кожного року запалював для людей нове сонце з тих далеких пір, коли Геродот в своїх нотатках закарбував назавжди історію Великої волелюбної Скіфії, що панувала на величезних теренах від Сяну до Дону. Багатенько століть майнуло з тієї пори… народжувались і йшли у небуття, змінюючи одне одного покоління господарів цієї землі, дбайливо передаючи від пращурів до нащадків свої вірування. З’являлися нові релігії, які в своїх намаганнях закріпитися, заборонами та підміною старих звичаїв намагалися викоренити минуле. Ось тільки кров — не водиця, генна пам’ять українців і нині ніжно плекає традиції і звичаї, що прадавні скіфи, сармати та інші праслов’яни залишили їм у спадок.
Перша Вечорка, що яскравим промінчиком прорізує ледь потемнілий небосхил в ніч на 25 грудня, несе із собою благу звістку всьому існуючому на землі про народження нового Місяця, а разом із ним Нового благодатного українського господарського року. Це свято Різдва світу з усіма його бездонними морями, високими горами, безкраїми степами та неосяжним різномаїттям живих істот під небесами, що зігрівають їх теплим сонячним промінням, поливають рясними дощами, вкривають пухкими снігами.
Улюблений смаколик дитинства багатьох поколінь українців, який господині через легкість та швидкість приготування наварганювали в просто неймовірних кількостях, іноді цілими мисками. Однак навіть нечисельним сімейством з’їдалося до останньої кріхти з космічною швидкістю, так що лише залишки цукрової пудри, яку вже просто неможливо було злизати з бортиків, біленькою позьомкою нагадувала про минуле гурманське блаженство.
Цікаво, але в різних частинах України вона носить два ім’я: вергуни чи хрустики, хоча рецептурно — це дві різні борошняні страви, які мають схожу форму. Причому приверженці обох з них мають своїх ярих прихильників, які борються на кулінарному фронті за право називатися автентичним традиційної української кухні саме їхнього рецепту.
Українці у всі часи були і до скон-віку будуть великими містиками, і не важливо трипільці це, чи сучасники ХХІ століття. Навіть прийшле на українську Богом дану землю християнство за дві тисячі років в цьому плані геть нічого не змогло змінити, ані перехрещенням-підміною стародавніх богів своїми святими, ані заборонами, ані сподіваннями, що час все зітре з генетичної пам’яті вірування пращурів.
Чумацький шлях з прадавніх часів в Україні вважався дорогою з землі до самого Виру, яким чумаки їхали до Бога просити за свою землю і людей її. Бояк був він тернистим, суцільно встланим вибоїнами та ковдобинами, вози-можари трясло і хитало, що аж сіль по боках просипалася — твердять, що саме так і з’явилася на чорному небі зоряна дорога, посередині якої сходяться два світи: хто каже, людей і богів («нею ходить Матір-Прародителька із Всебогом, та сам Перун на своїй вогненній колісниці їздить»), а хто — Виру з Пеклом. Поетично про людину при смерті українці говорять: «Став на Божу дорогу».
Привітання з найкращими побажаннями здоров’я, щастя, достатку, миру і злагоди… для всіх рідних, друзів, близьких і далеких, знайомих та не знайомих — чи це не показник щедрості та широти української душі, відміченої ще самим давньогрецьким етнографом Геродотом у українських пращурів?
Магічний час між Різдвом Світу та Васильом-рокузачинателем (тиждень між 24 грудня та 1 січня), коли матінка Сира Земля зачинає свій новий танець з вічним всесвітом, і межа між світів перетворюється на тонку, ілюзорно ледь помітну муарову пелену, крізь яку у дзвінкій порожнечі ефіру небеса чують кожне слово, кожну потаємну думку чи бажання живих, щедро обдаровуючи добрих серцем та без жалю караючи зло, кажуть в народі — ось найкращій шанс забезпечити собі та своїй родині щасливе майбутнє щирими вітаннями з добрими побажаннями без краплини гріховних думок для всіх.
Продуваний всіма вітрами одинокий замок на вершині одного з чисельних придніпровських пагорбів. За що безжальний час так не злюбив його… вже багато років стоїть він непривітною пусткою, похмурим поглядом вдивляючись чорних зіниць своїх пустих бійниць, вибитих вікон та стінних проріх у нерадісне майбутнє. Лише доглядач та зрідкі відвідувачі іноді турбують його вічний сон, схожий на смерть, швидко прокрокувавши його внутрішнім, колись прикрашений мармуровими статуями та екзотичними рослинами двориком, щоб якомога втекти світ за очі від тягучо-безкінечкого, як ліпкий нічний жах, почуття безнадії та небуття.
Люди кажуть, всьому виною — прокляття грузинської князівни, прекрасної, як сама світанкова зоря: з чорними довгими, як українська ніч, косами, ніжним рум’янцем наче осяяне першим сонячним промінням небом на сході, бездонними як Дніпровські води очіма, котру колись дружиною привіз зі свого кавказького походу перший власник Попівки.
Найкомфортніший та найшвидший потяг свого часу, рекорд якого недосяжний для Укрзалізниці і нині, хоч за сто років людство зробило величезний крок вперед на шляху науково-технічного прогресу. Однак найшвидший потяг Львів — Коломия і досі долає цю відстань в кращому випадку за 3 години 22 хвилини, в той час як століття тому Люкс Торпедо — лише за 2 години 10 хвилин.
Цей рейковий лімузин, а якщо з технічної точки зору — то автомотриса (залізничний вагон з власним двигуном внутрішнього згоряння, якими зараз є рейкові автобуси), був винайдений та запущений в серію на австрійському заводі Austro Daimler Puch в 1933-ому. Відмінні в усіх аспектах характеристики цього супершвидкісного розкішного транспорту, здатного долати надвеликі відстані за мінімальний проміжок часу, незабаром змусили звернути на себе увагу урядовців Польської республіки.
Своїх улюбленців небеса забирають завжди довчасно, лиш на мить відпустивши поціловану музами душу на грішну землю, щоб вона яскравим промінчиком свого таланту прорізала сіру імлу ординарного повсякдення та подарувала надію тисячам блукаючих в ній. Художник змалку — художник назавжди, Василь Корнієнко.
Яким дивом зірки склалися так, що передостання дитина в багатодітній незаможній сільській родині на Придніпровщині зразка 1867 року народилася настільки художньо обдарованою — одвічна загадка всесвіту. Малий Василько з дитинства малював, от тільки на розвиток його таланту грошей у батьків просто не було, тому до регулярної освіти в класах Першої чоловічої катеринославської гімназії з класом малювання Петра Окулова справа дійшла аж коли хлопцеві виповнилося п’ятнадцять. А вже за три роки адміністрація навчального закладу організувала першу персональну виставку свого надталановитого учня.
Три іпостасі однієї священної сутності, щедрості душі та всепрощення якої вистачає на всіх без винятку: дітей і злочинців, іграшкових майстрів та повій, самотніх та подорожніх, а ще бондарів, моряків, купців, рибалок, мовознавців, пивоварів, фармацевтів, лучників, лихварів… Прадавнє свято Велеса, що за тисячоліття до появи християнства, праслов’яни святкували на українській землі 6 грудня, а прийшлі адепти нової віри перейменують на честь свого святого Миколая, склавши йому красиву легенду в якості підґрунтя.
Ось тільки українці, як і їхні нащадки — традиціоналісти до останньої гени та мозку кісток, тому, не дивлячись на всі намагання церковників століттями забороняти святкування сходження Велеса по сонячному променю на землю цього дня з повним мішком дарунків багатству, врожаю, родючості.., вони і зараз святкую його, як це робили багато-багато поколінь їхніх пращурів.
Грізна, відома з прадавніх часів зброя, що у завжди ототожнювала собою силу та могутність. Не дивно, що саме вона стала символом верхової влади такої войовничої країни, як Україна. І хоча офіційно в якості одного з президентських клейнодів вона існує відносно недавно, а її екстер’єр має скоріше лакшері вигляд, ніж вид смертоносної зброї, булава залишається викристалізованною візуалізації такого ефімерно-хисткого поняття, як влада.
Всього 3/4 кілограма позолоченого срібла з карбуванням, медальйонами, емалевими та напівдорогоцінними каміннями (64 гранти та смарагди) у вигляді держака з яблуком, увінчаним короною та невеличким секретом всередині полого руків’я — стилету дамаської сталі з надписом латиною «Omnia revertitur» («Все повертається»), що зберігається у вистеленому пурпуровим оксамитом футлярі чорного дерева з янголятком на місці колишнього замку.
Вона – символ незайманої чистоти та високої мети, перед яким тьмяніє вся людська метушня. Всепробачаюча душа виплакана крапельками кришталевої роси, що дарують здоров’я та красу всьому існуючому на землі. Натхненною працею її чарівних ручок виблискують золотом ризи самого верховного небесного Володаря. Варвара-краса, довга коса, що благодаттю приходить на українську землю, щоб дарувати нове життя в фізичному та метафізичному сенсі («діти — то божа роса» та «без роси і трава не росте»).
Варварин (Барбарин) культ виник з легкої руки пеласгів-трипільців десь на просторах Дикого Поля»:/uk/4547/ukrayinske-dike-pole ще IV тисячолітті до н.е. (згодом він мігрував до Вавилону, де перетворився на жорстку релігію вшанування бога сонця — Бар-Бара чи Варр-Вара). За давньою традицією днем її вшанування було 4 грудня, коли зима хоч тільки-но набувала своєї сили, але вже відчувала неминучість свого програшу тріумфу сонця і тепла; недарма ж в народі кажуть: «Варвара ночі урвала, до дня притачала», хоча до зимового сонцестою від її дня попереду – ще цілих три тижні. Може, завдяки саме цьому містичному ореолу небесної покровительки райської благодаті здатної чинити диво всупереч усім фізичним законам природи, наділив її в народі легендарною можливістю вберегти людину від наглої смерті.