Найбільш прихованою таємницею Московії є її справжня історія, тому кожен черговий диктатор-цар своїм найголовнішим обов’язком вважає збереження цієї таємниці: засекречені державні архіви на пів століття наперед (термін кожного разу продовжується), строго обмежений доступ міжнародних експертів до вивчення та дослідження офіційних документів, жорсткий контроль дій вітчізняних істориків, вкид замовних пропагандистських статей в закордонній пресі…
Фальсифікувати свою історію Московія документально підтверджено почала ще за царювання Івана Грозного, коли задля виправдання жорстокості правителя до «Лицевого литописного зводу» був вписаний придуманий боярський заколот 1533 року не згаданий в жодному іншому документі тих часів, а також до біографії неугодних бояр були зроблені дописи про їхні різні погані вчинки з метою почорніння їхньої репутації.
Далі був загальний збір та знищення на території Московії стародавніх літописів, історичних документів та текстів за наказом від 1701 року божевільного ката-царя Петра І, який намагався якомога швидше відбілити перед цивілізованим світом рабську історію своєї країни підступним перейменуванням вчорашнього Московський улус Золотої Орди вкраденим ім’ям сусідньої Русі-України.
Продовжила справу його очищення татаро-монгольського походження московської знаті вдячна залітна нерозбірлива в зв’язках німкеня, коронована царицею Катериною ІІ, за вказівкою якої в 1783 році почала свою десятирічну роботу таємна комісія в складі десяти довірених істориків під її ж головування разом із черговим коханцем (графом Шуваловим) зі складання «Записок про стародавню історію, переважно Росії» на підставі давніх літописів Русі-України, які після чого останні були знищені за височайшим наказом.
Після жовтневого перевороту 1917-ого та захоплення частини України московським червоним люмпеном вся повнота влади опинилася в руках невігласів, які при всьому своєму запереченні широко застосовували добревідпрацьовані методи попереднього режиму – тотальна фальсифікація історії московитів вийшла на загальнодержавний рівень та торкнулася всіх сфер життя. Так вже з початку 1918-ого їхній ватажок Ульянов заклав підвалини тотальної брехні – про шибеницю для Шаумяна (який тим часом вільно гуляв на свободі), про вбивство своїми Корнілова (насправді загинув у бою під Катеринодаром).
А далі вся московська історична наука перейшла «на ручне» керування на догоду партійним бонзам задля приховання злочинів червоної влади та її каральних органів (українські голодомори 1921 – 1923, 1932 – 1933, 1946 – 1947, розв’язання Другої світової війни, українське «Розстріляне відродження», сталінські репресії… загальна чисельність жертв яких в Україні наближається за приблизними даними до тридцяти мільйонів) та героїзації її діячів (міфи-вигадки про Куликівську битву, панфилівців, Котовського (засуджений ґвалтівник), Чапаєва…) протягом всього радянського періоду.
Історія золотоординського мокшанського улусу залишилася під сьома печатками та грифом «надсекретно» і після розвалу СРСР, адже влада на Московії змінилася лише номінально, каральні органи царської охранки-НКВС-КДБ-ФСБ і на далі продовжують свою чорну справу, фальсифікуючи вже сучасну історію через заперечення на всіх міжнародних майданчиках її посадовими особами гібридної війни в Україні, не дивлячись на доказаність агресії, десятки тисяч вбитих в цій війні російських військових та з кожним днем все більшу кількість юридичних доказів.