Вкрасти та перебрехати аж до деаметральнопротилежного перекручування істини – стародавня московська традиція, яка існує від моменту отримання в 1277 році Данилом Олександровичем Невським ярлику (дозвіл від господаря своєму васалові) від золотоординського хана Менгу-Тимура правити Московським улусом на мокшанських багнюках.
От і розпіареної Москвою «знаменитої» Куликовської битви попросту не було, бо на її місці після чисельних ретельних пошуків ніяких, хоча б дрібних, підтверджувальних артефактів чи їхніх слідів істориками не було знайдено (ані кісток людей чи коней, ані зброї, ані частин амуніції). Цей «героїчний» фейк в типовому для московитів стилі був потрібен в якості операції прикриття нищівного розгрому українцями московських татар в Синьоводській битві 1362 року (за що в тому числі Дмитро Донський в кінці кінців був страчений).
Так по волі московських царів-фальсифікаторів через віки після безкровної зустрічі на Куликовому полі (деякі вчені взагалі ставлять під сумнів сам факт її відбуття) війська Московського улусу Золотої Орди Дмитра Донського (союзник – хан Тохтамиш) та знов-таки золотоординського темника (мав в своєму підпорядкуванні десять тисяч вояків) Мамая з литовцями в союзниках на сторінках переписаних за Петра І – Катерини ІІ літописів перетворилася на Куліковську битву.
Фактичними передумовами того конфлікту, як завжди, полягали в боротьбі за владу між Мамаєм (половець з роду Киятов одружений з сестрою хана Баридбека, що робило його дітей де-юре чингізидами), який отримав від золотоординського хана історичні землі півдня України, та також беклярбеку Дмитра Донського на чолі Московського улусу. Мамай після смерті Баридбека зміг поставити на чолі Золотої Орди по черзі трьох підконтрольних ханів, і Донський мав випрошувати у фактичного «сірого кардинала» ярлики на царювання.
Після вбивства третього хана-ставленика Мамая, останній сам вирішив очолити Золоту Орду, але не будучи по крові чингізидом перегони з Тохтамишем він програв. Дмитро Донський, який був названим братом нового владики Орди, побачив в цьому конфлікті інтересів можливість закріпитися та відвоювати для себе кращі позиції.
Так Мамай, який на підконтрольних українських землях почав створювати державу нового зразка: 10% податку на прибуток, земля лише для тих, хто на ній буде жити та працювати, організація професійної воєнізованої охорони (прообраз козаків) для захисту мирних жителів.., після очної зустрічі із золотоординцем Дмитром Донським на Куликовому полі (якщо така взагалі відбулася) відійшов до Криму. Причому на сумнівному рандеву точно не було військ ані Тохтамиша, ані Владислава ІІ Ягайлощо, бо той рік був настільки дощовим, що розлив річок унеможливив переправу воїнів з військовим спорядженням і кіньми основних сил.
В підсумку якої не було: фактично московський беклярбек Дмитро Донський за підтримки війська Золотої Орди на чолі з Тохтамишем (за свої інтриги московит розплатився своєю спаленою вчорашнім союзником столицею через два роки) виступали проти руської коаліції Мамая та Великого князівства Литовського. Це опосередковано підтверджує факт, що Москва платила данину Золотій Орді, а потім Кримському ханству, як її спадкоємцю протягом наступних трьох століть (до 1700 року). Воєнно-політична згода ж між половцями та литовцями продовжився і після смерті Мамая – його діти спочатку виступали союзниками Литви, а пізніше прийняли її підданство в якості князів Глинських.