…Початок
Історія примхлива пані і не любить припущень. Помахом руки її коханця-Часу назавжди зникають під порохом часу цілі країни, не кажучи вже про окремих особистостей. І благо, якщо останні встигли залишити на землі хоч якійсь помітний відбиток, будь то найменша згадка в документах чи славетні діяння закарбовані назавжди в людській пам’яті, інакше на них чекає доля мільйонів і мільйонів до них – вічне забуття без надії на воскресіння.
Як виявилося навіть статус спадкоємців легендарних правителів однієї з найвпливовіших країн Європи станом на кінець першого тисячоліття не гарантував беззаперечне місце в історії, годі вже і казати про нехай і високоосвічених та шляхетних жінок в темні патріархальні середньовічні часи.
Так зі тих ста трьох князівен роду Рюриковичей на батьківщині в якості дружин очільників різних князівств залишилися з них сорок чотири, вісім прийняли чернечий постриг і стільки ж померли незаміжніми (три стали православними святими). Щодо долі українських князівен за кордоном, то тут відомостей зберігалося ще менше, але дещо історія все ж зберегла для наступних поколінь.
Добронега-Марія Володимирівна (1011/1012 – 1087/1089) вважається тією, хто з волі свого батька, князя київського Володимира Святославича, першою проторувала шлях для київських князівен до Європи в якості закріплення династичними шлюбними обітницями міжнародних союзницьких договорів Русі-України. Їй доля випала вирушити до Польщі, щоб в 1039 році стати дружиною князя польського Казимира I Відновителя, онука Болеслава Хороброго. По матері, візантійській царівні Анні Порфірогенеті, онука візантійського імператора Романа II, молодша сестра Ярослава Мудрого, Добронега мала з Казиміром п’ятьох дітей, з яких єдина донька Сватава (Святослава) посяде чеський престол дружиною Владислава ІІ, Оттон помер немовлям, Болеслав та Владислав спадкували по черзі батьківський престол.
Євдокія Ізяслівна (1131 — после 1187), що доводилася однією з двох доньок князеві київському Ізяславу Мстиславичу, спадкоємцю престолу свого батька, Мстислава Володимировича Великого, в 1154 році стала другою дружиною князя великопольського Мешка III Старого, який через два десятиліття вперше стане князем-принцепсом Польщі. З п’ятьох їхніх дітей син Владислав спадкував батькові, три інших сини стали князями Померанії, Калішу, Куявії, а єдина донька, Звенислава — дружиною князя Східного Помор’я.
Євдокія Олельківна (Овдотія, Міреуці) ( – 1467) високородна українська князівна (по батькові, князю київському Олельку Володимирович, була в близькому родстві з польським королівським домом короля Казимира IV Ягеллончика, а по матінці доводилася онукою московському Василю І та литовському Вітовту) для молдавського господаря Штефана III Богдановича виступала завидною партією. Їхнє пишне весілля 5 липня 1463 року, народження одне за одним трьох дітей (імовірно доньки Олени та двох синів, Богдана та Петра) і… смерть української князівни всього через чотири роки. На жаль, двоє їхніх синів не надовго пережили матусю, так і не досягши повноліття, Олена стане московською княгинею як дружина Василя ІІІ, а їхній безутішний батько, так і залишився вдівцем.
Євпраксія Всеволодівна (Прокседа, Адельгейда, Адельхаров) (1071 – 1109) – донька п’ятого сина князя київського Ярослава Мудрого та шведської принцеси Інгігерди, спадкоємця батьківського престолу, Всеволода, котрий через батьків доводився онуком князеві київському Володимиру Великому та шведському королеві Улофу Шетконунгу. Спочатку династичний шлюб зв’язав її долю в 1086-ому з маркграфом Північної марки Генріхом I фон Штаде, але всього за кілька місяців після цієї радісної події її двадцятиоднорічний чоловік помер. А вже за рік на голову шістнадцятирічної удовиці лягла імператорська корона, коли вона стала законною дружиною німецького короля та імператора Священної Римської імперії Генріха IV. Однак цей шлюб закінчився вкрай невдало втечею Євпраксії від тирана-чоловіка в 1093-ому. Померла вона на батьківщині черницею Андріївського жіночого монастиря.
Євпраксія Мстиславна (Добродія, Ірина) (близько 1108 – 1172), одна з доньок подружжя князя новгородського Мстислава I Володимировича (старшого сина київського князя Володимира Мономаха) та його першої дружини, шведської принцеси Христини Інгесдоттер (доньки короля Инге Стенкильсона). Євпраксія була засватана, а згодом видана заміж своїм тільки-но овдовілим батьком за візантійського співімператора Олексія Комніна, як підтвердження русько-византіського союзу. Відомо, що у подружжя була донька, але відомості про її долю досі не знайшли підтвердження.
Євфімія Володимирівна (1096 — 1138), як прямий нащадок роду Рюріковичів з батьком, князем київським Володимиром Мономахом, та матінкою, англійською принцесою Гітою, була вигідною партією для угорського короля Коломана I Книжника, якому вконче була потрібна підтримка Русі в боротьбі за свій трон. Династичний шлюб між шістнадцятирічною Євфімією та старшим за неї на чверть століття нареченим був укладений в 1112-ому, а чотири роки по тому звинувачена у подружній зраді київська князівна була вигнана з угорського двору. Свого сина Бориса Євфімія народила вже в батьківських пенатах. Він так і залишився в історії зі статусом «претендента», так ніколи не посівши угорський трон, хоч кілька поколінь королів і вимушені були захищатися від Борисових зазіхань на свою корону.
Єлизавета Ростиславна (Анна) (1245/1246 – після 1272) через свого батька, князя галицького, Ростислава Михайловича, походила по прямій лінії від князя київського Ярослава Мудрого, а за матінкою, донькою угорського короля Бели IV, Анною — приналежала до династії Арпадів. Всьмирічною Єлизавета була одружена з болгарським царем Михайла І Асена (через малолітство перебувала під опікою епірського деспота Ірини Комнінидо). Два роки по тому в наслідок палацевого перевороту Михайла вбили через ганебні умови Регінської мирної угоди. Того ж 1256-ому Єлизавету обвінчали з двоюрідним братом її загиблого чоловіка, а за кілька місяців він теж загинув — так українська князівна в десять років опинилася двічі удовицею. Третім її чоловіком став угорський палатин та словенський бан Моїш ІІ Дарої.
Єлизавета Ярославна (Еллісіф, Олісава) (близько 1022 – після 1067) – це вона очолює великокняжу процесію на стінах Святої Софії. Найстарша донька легендарного князя київського Ярослава Мудрого та шведської принцеси Інгігерди, онука князя київського Володимира Святославича та шведського короля Улофа III, сестра королев угорської Анастасії, французької Анни, англійської Агати. Єлизавета вперше побачила свого майбутнього, старшого за неї на десять років богдана, норвезького конунга Гаральда ІІІ Суворого, в п’ять. Однак пройде ще без малого сімнадцять років, перш ніж закоханий до безтями вікінг доб’ється-таки руки своєї прекрасної Еллісіф в 1044-ому, виконавши умову владного тестя із здобуття собі норвезької корони. Потім буде далека подорож, шалене кохання, народження одна по одній доньок… і швидке охолодження відносин, у Гаральда з’явилася нова пристрасть, яка народила йому двох спадкоємців. Донька Гарольда та Єлізавети, Марія, містично-раптово померла в одну мить з батьком, але за багато-багато миль від нього, враженого стрілою в бою біля Стамфордського мосту, а Інгігерд приміряє спочатку данську, а потім шведську корони.
Єфросінія Мстиславівна (Фрузіна) (1130 — 1193), майбутня мати двох угорських королів, її рука виступала вагомим важелем зовнішньої політики Русі-України. Адже шлюб з шістнадцятирічною донькою князя новгородського (колишнього київського) Мстислава Володимировича (син князя київського Володимира Мономаха та його дружини Гіти, доньки останнього англо-саксонського короля Гарольда ІІІ) в очах угорського короля Гези ІІ служила кращою запорукою невтручання Русі у внутрішньополітичні справи Арпадів (головна ціль – непідтримка претензій на угорську корону його прямого конкурента — Бориса). Єфросінія подарувала чоловікові чотирьох синів, з яких двоє спадкували батьківський трон, Стефан III та Бела III, та чотирьох доньок, з яких Єлізавета та Єлена стали княгинями Богемії та Австрії відповідно. Однак активне втручання Фрузини в політичне життя країни після смерті чоловіка врешті решт привели її бранецею-черницею в стіни Баранчського василіянського жіночого монастиря, куди її запроторив власний син, Бела, за непокору та намагання замінити його на престолі його молодшим братом, улюбленцем матері князем Гезою.
_Збислава Святополківна (1185/1190 – 1114), яка доводилася, як і її майбутній чоловік, очільник Польської, як князь краківський, Болеслав ІІІ Кривоустий, по обом батьківським гілкам в третьому-четвертому поколінні прямим нащадком київських князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, була не зовсім чужою польському правлячому дому. Можливо саме цей факт плюс знаходження батька Збислави, Святополка II Ізяславича, на київському престолі зіграли не останню роль в укладанні цього династичного шлюбу в 1103-ому «в ім’я інтересів Батьківщини», який підтвердив сам архієпископ краківський. Їхній єдиний спадкоємець, син Владислав ІІ, ненадовго вдягне батьківську корону, щоб втратити її вісім років по тому у боротьбі проти польської шляхти, а його нащадки стануть потім посядуть англійський, іспанський, угорський та священний римський престоли.
Інгеборга Мстиславівна (приблизно 1100 — після 1137), донька найстаршого сина князя київського Володимира Мономаха та англіської принцеси Гіти, князя новгородського, майбутнього спадкоємця батьківського трону) Мстислава I, та ще й гарно освічена, вона могла скласти вигідну династичну партію будь-якому очільнику європейської країни, але вибір її батька в 1116-ому зупинився на єдиному офіційному спадкоємцеві данського престолу, Кнуді Лаварді (хоч претензії останнього на трон були доволі примарними, адже його батько, король Ерік І помер, коли хлопчинні не було і десяти, залишивши купу позашлюбних дітей). Через дев’ять років після освячення шлюбу, Кнуд все ж займе трон, але лише Ободрицький з титулом князя Вендланду. Але вже в 1131-ому Кнута було вбито. Він так і не побачив свого спадкоємця, якого Інгеборга народила через тиждень після його смерті. Вальдемар I Великий успадкує батьківський престол через двадцять шість років. Старша донька Інгеборгі та Кнуда, Христина, вдягне шведську корону, як дружина Магнуса IV.
Продовження…