Важкі часи завжди піднімають з найпотаємніших глибин души всі найницніші та найвисокіши інстинкти, пред’являючи світові людину в кришталево чистому образі без лицемірства та нашарування цивілізації. А що ще окрім війни можна назвати найбільш екстремальною ситуацією, яка торкається всіх і тотально впливає на всі сфери життя, тим більше, якщо вона – світова?
24 червня 1941-ого розмірене життя українського Любомлю назавжди змінила розпочата Москвою та Берліном за два роки до того Друга світова війна. Вже за тиждень вийшов наказ німецької окупаційної влади про обов’язкове носіння євреями всіх статей та віку на рукаві білої пов’язки із «зіркою Давида» та обов’язкову (під страхом страти) явку всього чоловічого іудейського населення міста від 14 до 64 до кінотеатру, на площі перед яким п’ятьох випадково обраних з їхнього строю німці розстріляли для приборкання через острах можливого опору.
З наступного після страти дня (3 липня 1941-ого) нові обмеження – всі чоловіки чисельної діаспори колін Ізраїлевих щоденно мали виконувати примусові роботи, що контролювали місцеві поліціянти. 22-ого настав початок кінця: всіх сильних євреїв посадили до критих вантажівок, відвезли до німецької комендатури, звідти – за місто до заздалегідь виритих траншей… де їх всіх розстріляли, на скоро згорнувши трактором свіжу братську могилу.
Але на цьому знищення любомлських іудєєв не закінчилася – до початку вересня 1941-ого німецька пропаганда, як раніше радянська, зробили свою чорну справу – більшість місцевих не євреїв була налаштована вороже до діаспори або залякана задля запобігання допомоги її членам, тим часом окупанти вимагали у іудейської громади величезну суму золотом для потреб своєї армії в обмін на збереження життя та охорону.
5 жовтня в насунутій на брова капелюсі з піднятим коміром плащу до хати Сандельбойм таємно, під прикриттям ночі прибув комендант місцевої української поліції Іосиф Приказюк, який попередив про повну зачистку місцевого гетто. Попередження було вчасне – сам Идла-Юделя, його сестра Рахиль та двоє з трьох його дітей, Мендель та Рая (дружина Фрума відмовилася покинути їхнього хворого сина Мойшу) змогли покинути межі міста.
Господар сільської хати в Куснищу, з яким заздалегідь про постой для своєї сім’ї домовився Юдель Сандельбойм, одразу по прибутті єврейської родини відмовив, злякавшись помсти німців, так саме вчинив і староста, якому було що втрачати. Вигнанці знайшли притулок на току випадкової хати, але їм не пощастило – в момент, коли їхнє таємне поховання відкрив господар, до нього в гості завітав той самий староста, який задля запобігання неприємностям з окупаційною владою залякуваннями змусив їх тікати під загрозою викриття (благо господар тієї хати відкрив «задні» двері, надавши їм можливість вільно утекти). Коли за втікачами ледь встигли зачинитися двері, в хату того українця вломилися поліцаї, які побоями хотіли змусити його виказати євреїв-втікачів, але він – промовчав.
Змучені Сандельбойми пленталися світ-за-очі, доки виснажені та замерзлі діти просто вже не падали з ніг. Идла з Рахиллю вирішили повернутися до Куснищі і зробити нічний привал у випадковому корівнику, що трапився їм на шляху. На ранок Онисим Сулик, як звали господаря їхнього тимчасового притулку, не тільки вирішив не видавати бідолах, а й приніс бідолахам нечувану розкіш – пляшку води та цілу буханку хліба, а також погодився давати їм притулок та ділитися їжею, хоч жодної копійчини іудейська родина не мала.
Дружина Онисима, Христя, погодилася не видавати втікачів, хоча таємницю перебування Сандельбоймів доводилося строго зберігати навіть від трьох їхніх власних дітлахів, які могли випадково підставити під удар і євреїв, і власну сім’ю.
Ховалися приречені на смерть на горищі в десять квадратів того самого корівника, де не можна було навіть встати в повний зріст, довгих двадцять два місяці. Вони так ні разу і не спустилися вниз за весь цей час, Онисим ж справно приносив їм їжу та пиття, які передавала дружина.
Перед самою зміною німецьких окупантів на московських, в березні 1944-ого, пана Суліка окупанти погнали на роботи до Ковелю, а Христя, щоб не викрити своїх підопічних вмовила німців, що уподобали їхній корівник для постою, оселитися в хаті, але не змогла приносити євреям їжу в побоюваннях викриття.
Два тижні тяглися нескінченно довго. Першими словами Онисима при поверненні було: «Всі живі?». Так Сандельбойми всі були живі, але виснажені до останньої межі. Потім буде радянський наступ, бої на вулицях села, червона окупація Куснищі 25 липня 1944-ого, повернення до Любомлю, возз’єднання сім’ї, виїзд до Польщі, репатріація до Ізраїлю.
Доля їхніх спасителів, які ризикували собою і життями власних дітей, розділяючи із страждальцями останнє, склалася не так вдало: московська окупація з її життям за колючим дротом, в 1963-ому Онисим помер від наслідків важкої аварії, а за п’ять років не стало і Христі.