Цікавим залишається факт, що первинно «чорнокнижник» в українській міфології мав зовсім не логічне трактування, яке лінійно походить від слів «чорний» та «книга» – глибинний зміст слова в слов’янській міфології ховався у відгалуженні особливого роду чортів, які керують бунтівними душами, змушуючи останніх скидати на чимось завинили земні міста і селища град як покару, а ще насилати страшні, змітаючи все на своєму шляху смерчі.
А пов’язане це було з народними віруваннями в народження благословенного дощу для української землі в кришталевих водах озера Йик, що зховано в глибинах Чорних гір. Але часом недобрі люди задля влаштування голоду через посуху збираються купи на його берегах, читаючи вголос якихось таємничих чорних книжок. І перетворюється вода на лід, і гнівається Господь на цих злодіїв, кидаючи в них блискавки та перуни, що трощать ту кригу на малесенькі (а часом і не дуже) кавалки. Так замість посланих Всевишнім крапель дощу падають з небес градини. Саме тому в священний Йик не можна кидати каміння, бо Бог одразу почне гніватися.
Лише наприкінці XIV – початку XV століть з чорнокнижниками стали ототожнювати людей, які запродали свої безсмерті души вченому Щезбі для отримання безсмертя та надлюдських можливостей, що надавали їм можливість за допомоги заклять з чаклунських книжок (чорних книг) сіяти на догоду нечистому хаос, війни, голод, чвари, ненависть та смерть на українській землі за допомогою чорної магії, спрямованої на руйнацію задля перемоги зла над добром в вічній боротьбі цього світу.
Причому окремі тлумачення чорнокнижника, саме як насилателя граду, заклинателя та повелителя хмар, який веде з ними довгі розмови, стрічається в окремих фольклорно-дослідницьких джерелах і в більш пізні часи (в тому числі у Верхатського, 1902).
За переказами Тоти, які вже засвоїли всі письмена та старшу науку ідуть в учні до чорнокнижника, щоб на практиці засвоїти методи боротьби з Богом насланням на села руйнівних буревіїв. Саме вони довгими роками відточують свої навички, залишаючи по собі усіяний смертями, руйнуваннями та голодом шлях, щоб врешті-решт перетворитися на таких самих чорнокнижників і виховувати нове покоління воїнів Зла.
Але все недобрі погодні чари впадуть, варто лиш гонихмарнику вийти без остраху абсолютно голим просто неба з великоднім калачем (ритуальний круглий хліб з діркою всередині, який святиться та ставиться на святковий стіл, але лишається незайманим, щоб берегти своєю присутністю в хаті родину до наступного Великодня) в одній руці та свічкою – в іншій, щоб обійти хату навколо тричі, подивитися крізь отвір в калачі та промовити слова: «Коли не ласковісте бурі, тучі чорнокнижники (що град товчуть), до мене на тайну вечерю, то не маєте права на мій хутір» – град миттю припиниться.