Десь в глибині вторинних дністровських лісів (Закалівка) на околиці Садків є мальовниче урочище Пушкарі, що омивають води Джурина. Місце це, за переказами місцевих, зовсім не просте, овіяне містичною славою – тут час від часу, як кажуть місцеві, з-під землі пробиваються золоті промені прадавнього скарбу захованого багато століть тому з історії-легенди про розкіш палацових залів слов’янської княгині, ім’я якої з плином часу навіть народний поголос встиг забути. Лише залишки посуду, знарядь праці та зброї, що місцеві іноді знаходять на берегах річки, нагадують про не такі вже і міфічні джерела її народження.
Все почалося, як стверджують чутки, в один нещасливий день зі звістки від варти з далеких кордонів княжих земель про чорну хмару ворогів, що сунула зі сходу на мирні українські землі. Але не в характері жінки-воїна було складати зброю без бою: вона сховала за стінами свого палісаду всіх місцевих жителів і роздала зброю для оборони всім, хто міг тримати її в руках. Виклик був прийнятий.
Дві хвилі безжального штурму кочівників витримали замкові стіни завдяки стійкості та шаленому опору нечисельних оборонців натхнених княгинею-велителькою, але третій нищівний удар зруйнував і палісад, і цитадель, і врешті-решт саме містечко… під тими уламками загинули всі його оборонці разом із своєю предводителькою.
Ось тільки жаданої багатої здобичі вороги так і не отримали, бо передбачлива слов’янка ще до першого штурму наказала своїм слугам сховати десь в глибоких підземних печерах всі свої скарби разом із головною перлиною – дивовижною княжою золотою короною. Марно східняки кілька тижнів розбирали завали, золота-срібла вони так і не знайшли.
Як одна мить пролетіли над українською землею століття, але пронизуючи їхню імлу чарівний блиск того вінця тлів в садківських переказах. І те неземне сяйво, промені якого іноді і зараз прорізують землю, спокушали багато поколінь місцевих вдатися до пошуків закалівських скарбів, аж допоки не трапився той пам’ятний чи-то сон – чи-то ява з двома горе-шукачами, батьком і сином… Серед імли темної беззоряної ночі сміливо вони попрямували прямо на блиск в сподіванні знайти заповітну корону, а зустріли ту саму княгиню-воїтельку, яка обрала смерть безчестю. Прекрасна пані звернулася до них із закликом не шукали легкого багатства через прокляті скарби, таємницю яких вона забрала із собою в могилу, а творити добро і наполегливо працювати, щоб з’явилася у них все бажане.
І закінчилася її промова проливним дощем під акорди несамовитого грому, і тікали в жаху світ-за-очі невдахи-золотошукачі. З тих часів слова-настанови примари княгині передаються у місцевих з вуст в уста, а часом вона сама, як кажуть, з’являється в Пушкарях задля застереження і остраху від пошуку легкої наживи, омитих кров’ю пращурів скарбів.