Все в цьому світі має свій початок і свій кінець, чи як казав Екклезіяст: «Усе повертається на круги своя. Все пішло з пороху, й на порох все звернеться». Від життя на землі залишається лише пам’ять закарбована в діяннях чи матеріальних об’єктах, дотичність до яких не дає спогадам остаточно зникнути. Адже людина живе, поки про неї згадують, про що напевно знали українські пращури, використовуючи поховання різних видів як останнього притулку спочинку своїх померлих. Саме могили родичів – те матеріальне втілення родового літопису, за яким можна простежити зв’язок між минулим і майбутнім, наочне підтвердження права називатися українцем.
Цікаво, що хоч зараз прогресивний час рішуче відтісняє в минуле старі традиції поховання як такі: три дні (щоб душа могла попрощатися з рідною домівкою) цілодобового чатування родичів з молитвами в будинку померлого біля труни з небіжчиком вбраним у все нове-біле (символ духовного очищення при переході в інший світ), несення домовини близькими та рідними з хустками-пов’язками до самого цвинтаря, відсутність музики та надгробків, чорний креп на вхідних дверях та рукавах скорботних чоловіків і жіночих хустках, річний траур родини із забороною пишних свят та одружень її представниками.., весь важкий для родичів в моральному плані тягар передпоховального процесу беруть на себе спеціалізовані ритуальні контори, але неписані правила подальшого поводження на цвинтарі зберігаються до нині.
Так встановлювати пам’ятник чи вести будь-які роботи з облагороджування могили варто не раніше ніж за рік після поховання. Тоді ж дерев’яний хрест і рушник з нього, як атрибути первинного ритуалу, можна було знімати. Протягом першого року прийнято за бажання лише міняти живі квіти, але не більше, що пов’язано з психологією притуплення гостроти почуття втрати і примирення з горем.
Хода на могилки має бути лише за покликом душі; обов’язковим ж вважається відвідування покійних лише на Поминальний тиждень (гробки) та День батьків, щоб прибрати могилу від наслідків бешкету природи. Причому особливо почесним в народі вважається також причепурення занедбаної чужої могили чи, хай невеличка, допомога з впорядкування території кладовища.
Забирати будь-що з цвинтаря заборонено, бо все, що знаходиться на могилах чи навколо них, належить мертвим. Це стосується як цінних чи не дуже речей і «гостинців» (зазвичай цукерок та печива, які мають склювати птахи чи з’їсти якісь тварини), так і квітів з намогильних букетів чи висаджених для прикрашання території. Також категорично не можна залишати накриту хлібом чарку горілки на могилці «для покійника» чи виливати її вміст в його ноги, бо як кажуть старі: «оковита пече померлого» (взагалі в християнстві алкоголь на кладовище — поганий тон).
З іншого варто відмітити: неприпустимість ходи по могилах (знак неповаги), прохання вибачення у померлого в разі штовхання чи іншого порушення умовних кордонів його поховання, спалювання всіх незрозумілих речей з поховань родичів (захист від залучання до чаклунських чи інших обрядів), ретельне миття рук, обличчя, взуття, прання одягу після відвідування кладовища, а якщо наснився хтось з померлих родичів, варто «пом’янути» його ім’я за сімейною вечерею та роздати «на помин» душі знайомим дітлахам печиво та цукерки.