Українець, якого боялась тоталітарна московська влада, який своїм гострим як бритва пером шар за шаром знімав брехню радянської пропаганди, жарти якого осяювали променями світла сірий морок будення окупації, даруючи надію на схід українського сонця. Відважний воїн, талановитий літератор, жорстокий глузівник… а загалом цілісна безкомпромісна натура, з якою не легко, але цікаво було мати справу в реальному житті, Павло Глазовий.
Пересічна селянська українська сім’я з Миколаївщини в перші роки радянської окупації (він народився в 1922-ому), якій долею було відведено стати колискою його таланту. Влаштований Московією з ціллю знищення українства штучний голодомор 1932 — 1933 років, з якогой сім’я Глазових вийшла з втратами. Радянська восьмирічка, закінчення якої відкрило перед хлопчиною шлях до реалізації мрії дарувати парость магії українського слова молодому поколінню вступом до Новомосковського педучилища.
Але відпрацювати за фахом Павлові довелося лише рік, адже Москва і Берлін вдруге за ХХ століття почали ділити світ навпіл. В тій війні він добровільно зайняв бік коаліції, отримавши в нагороду вражене око при порятунку дітлахів в блокадному Ленінграді та три медалі від влади червоних рад.
Ті медальки від окупантів Павло по поверненні пороздавав сільським дітлахам, а сам продовжив перерваний війною шлях до своєї мрії — вступив до Криворізького педагогічного, де на превелике щастя доля перетнула його з метром сучасного українського гумору, Остапом Вишнею, який примітив не абиякі літературно-сатиричні здібності талановитого студента (публікуватися Глазовий почав ще в 1940-х), взяв його під свою опіку та посприяв переведенню юнака до столичного інституту.
Дворічне написання творів для знаменитого «Перця», де Вишня відповідав за зв’язки з читачами, забезпечили випускникові філфаку Київського педагогічного 1950 року одразу посаду заступника редактора цього гумористичного журналу. А далі почалася взаємовигідна плідна співпраця журналу та Глазового, де талант заступника редактора та його іскрометні твори невпинно підвищували тираж видання (на той час досяг трьох з половиною мільйонів), а його популярність і народна любов натомість надійно захищала їхнього автора від переслідування радянською владою, вся дрібна помста якої полягала в обмеженості персонального друку творів Павла Прокоповича та відсторонення його від будь-яких нагород та премій. Але він цим зовсім не переймався.
Після одинадцяти років відданих «Перцю» пан Павло працював редактором радіо-музично-гумористичної програми, потім – очільником відділу «Новини кіноекрану» журналу «Мистецтво». Офіційного ж професійного визнання він дочекався лише в 1968-ому, коли його нарешті прийняли до лав Спілки письменників, а першої нагороди, премії ім. Остапа Вишні за «Сміходогію», ще через двадцять років.
Цільна безкомпромісна саркастична натура, яка так йому допомагала в творчості, в житті створювала чималі проблеми — розпався чвертьстолітній перший шлюб, другий — не протримався і року, син Андрій згадував його як «непросту в спілкуванні людину»…
З поверненням української незалежності талант Глазового та його заслуги перед батьківщиною були підтверджені чисельними нагородами, інтерв’ю та біографічними передачами. Він так і пішов, осяяний променями народної любові і слави в умиротворінни досягнутої мрії — свободної демократичної країни, знайшовши свій земний притулок на Байковому цвинтарі серед чисельних інших борців і словом, і ділом за волю України.