Лайка існує майже у кожній мові світу, хоча в цивілізованому суспільстві її вживання вважається ознакою чи-то неосвіченості (як наслідок вкрай обмеженого словникового запасу), диктаторського домінування (уявного приниження співрозмовника через образливий зміст) або кічу (спосіб відзначитися серед інших за допомогою епатажу в гонитві за моментом слави).
Цікаво, що в українських етнічних традиціях сучасне трактування не відповідає історичній дійсності – лайка (в тому числі брудна, яку сучасне суспільство називає нецензурною) служила засобом захисту від зла. Загалом культура національної лайки існувала на українській землі з давніх-давен, що підтверджують висновки досліджень сучасних етноекспедицій Подніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська області).
При чому традиційно саме жінки були носительками ненормативної лексики, яка вважалася їхньою зброєю проти нечистого та всіх його потойбічних служок. Так, якщо сім’ю спіткали негаразди чи якесь лихо, хранителька тепла домівки використовувала колоритні матюки у вигляді закляття від чорних сил з ціллю вигнання демонів з хати. Причому, чим вишуканішою та віртуознішою була жіноча лайка, тим поважнішою людиною на селі вважали її виконавицю (деяких чоловіки навіть боялися та обходили десятою дорогою, вважаючи за відьом). Чоловік ж мав право лаятися вдома (безпосередньо в хаті чи на подвір’ї) лише з дозволу дружини, коли його накривала туга-журба нез’ясованого походження, яка «не сонце, а сушить добре», і аусвайс цей діяв лише до захід сонця (в крайніх випадках міг бути подовжений ще на день). На вулиці лайка використовувалася без обмежень.
Загалом, коріння лайки українського етносу уходять в глибини людських потреб на самовираження та зняття психоемоційного напруження. Різнобарвна і колоритна українська лайка була своєрідною легкою психологічною терапією та запобіжником від нервових зривів, затяжних депресій, безсоння… Мабуть хтось з мудрих українських пращурів за відсутності в той час сучасних досягнень психологічної науки свигадав спосіб лікування нервових розладів за допомогою нехитрого прийому лайки, підмостивши під нього містичне підґрунтя боротьби з демонами… а може тривоги — вони і є?
Навіть на стінах Святої Софії до сьогодні збереглися лайливі старокиївські надписи-графіті наприклад «…Асилонь твои кокошь. Аминь» (Щоб тобі ноги сплутало. Амінь). Хоча в пізньому Середньовіччі, коли тільки-то формувалися правила сучасної етики, європейські вінценосні намагалися навіть законодавчо забороняти лайку, як щось принижує людську гідність обох опонентів (Казимир IV). Підключившись до цього процесу, церква просувала тезу, що образа іншої людини дорівнює хулі на самого Бога (Старець Фотій).
При цьому всьому в давнину значення сучасних материних слів було геть іншим: так згідно першого збереженого словника українських слів «Лексис» Лаврентія Зизаного (1596 рік) слово «блядь» чи «блядина» (від польського — «шахрайство» чи «помилка») означає «байка», «баламутня», «жарт», «бридня», а проста «корова» чи «курова» пізніше трансформувалось в «курву» (до речі: саме порівняння з будь-якою твариною вважалася найобразливішим, бо це позбавляло людину високої честі носити звання Божого створіння думаючого) — і це лише пара прикладів надбагатого запасу яскравої скарбниці української лайки.
А чого варті лише одні «смачні» епітети та образливі вислови, якими пересипаний знаменитий лист козаків до турецького султану: «чорт турецький», «самого Люцеферя секретар», «голою сракою їжака не вб’єш», «висрана твоя морда», «сукiн син», «распронойоб», «твою мать», «вавилонський жихась», «македонський колісник», «єрусалимський броварник», «олександрійський козолуп», «Великого і Малого Єгипту свинар», «вірменська злодиюка», «татарський сагайдак», «кам’янецький кат», «нашого хуя крюк», «свиняча морда», «кобиляча срака», «рiзницька собака», «нехрещений лоб», «мать твою йоб», «плюгавче», «поцилуй в сраку», «всього світу i пiдсвiту блазень».
Українське суспільство, на відміну від ординської Московії з її закріпаченням душі побудованним на низинному рабському інстинкті страху покарання, завжди ґрунтувалось на почутті сорому («що люди скажуть»), тому приниження гордості (особливо публічне) для українців у всі часи було найстрашнішим, а вражене самолюбство — головна мета для гострого язика опонента, який разом з тим значно підвищував власну самооцінку.
І зараз на попелі російсько-української війни, після багатьох десятиліть примусового штучного зросійщення мови, культури, традицій, постають сильні і мужні, як її носії, українські мова та культура в лексиконі сучасної молоді, в якому поряд із вищезгаданою відродженною стародавньою лайкою з’являються нові образі перли-виверти. Значить мова жива і жити буде!