І кількох місяців не минуло з моменту закінчення на українській землі бойових дій найжахливішої війни ХХ століття, а СРСР продовжував на окупованих теренах воювати проти українського народу за сприяння прокомуністичного польського режиму. Цивілізований світ на це відводив сором’язливо свій погляд, хоч на руках червоних катів вже був геноцид киримли 1944-ого, наслідком якого стало знищення за різними оцінками від третини до половини цілого народу. Непокаране зло завжди повертається, і тому наступним були лемки, надсянці, холмці, підляшці, любачі, бойки.
Юридичним підґрунтям чергового злочину червоних окупантів стала підписана 9 вересня 1944-ого «Угода між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР» підписана Осубка-Моравським та Хрущовим, імплементована в договорі між СРСР і Польщею 16 серпня 1945 року. Хоча підвалини його почали закладатися ще на Тигеранській конференції з розподілу Світу на сфери впливу з кордоном між Польщею та радянською Україною за лінією розмежування станом на вересень 1939 року (так званої «Керзона»). Разом це відкрило шлях до масової депортації українців з їхніх споконвічних етнічних земель, які опинилися за позалюдськими політичними домовленостями на території Польської республіки.
І якщо на початковому етапі (1944 рік) переселення жителів Західної Бойківщини, Лемківщини, Любачівщини, Надсяння, Південного Підляшшя, Холмщини на підконтрольні червоним окупантам терени відбувалося відносно добровільно (в якості важелів впливу поляки застосовували обмеження господарських, освітніх та релігійних прав української громади, а ради — обіцянками фінансових пільг та 15 га землі на новому місці, чим спокусилося близько восьмидесяти тисяч осіб), то за кожного наступного – каральні методи використовувалися силовиками все більше, а п’ятий етап взагалі закінчився сумнозвісною «Віслj.».
Прокомуністичним урядом в якості каральних методів застосування проти українців на відданих Польщі територіях силовим структурам республіки (армія, прикордонники, внутрішні сили правопорядку) дозволялися: примусове виселення під конвоєм, залишення наявного майна депортованих, фізична пацифікація населення, викрадення та передача карателям радянських НКВС релігійних діячів української громади, перевезення на нове місце в товарних вагонах без дотримання елементарних санітарних норм.
Окремим жахливим періодом цієї історії стала операція етнічної чистки українців на польських територіях відома під назвою «Вісла» – проведена впродовж трьох місяців 1947 року силами польських, радянських та чеських військових частин примусова депортація українців з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини до Східної Пруссії, Західного Помор’я з Данцигом, Верхньої Силезії. В результаті Україна втратила вбитими понад дві тисячі чоловік, близько чотирьох — відправлено до концтаборів.
Остаточна ж крапка була поставлення в питанні демаркації радянсько-польського кордону лише 15 лютого 1951-го «Угодою про обмін ділянками державних територій», згідно якої відбулося рокірування площі в 480кв.км Дрогобицької області України (разом з 97 нафтовими свердловинами) на аналогічну – Люблінського воєводства (разом із покладами кам’яного вугілля та залізничним транспортним вузлом) з примусовим переселенням через кордон поляків та українців, які проживали до того на цих територіях.
За підсумками проведення примусової депортації 1944 — 1951 років в рамках угоди Польська республіка — СРСР насильницькі дії були застосовані до полумільйона українців, які втратили домівки на своїх етнічних землях назавжди. Щорічним днем вшанування пам’яті жертв цих трагічних подій була визначена Постановою Верховної Ради України від 8 листопада 2018 року друга неділя вересня.