Петлюрівське: “Гірше ніж москальські воші можуть бути тільки українські гниди”, – як найкраща характеристика того, чия «Майстер та Маргарита» було включено до української шкільної програми, тим часом коли його кремлівський покровитель вбивав мільйонами українців штучними Голодоморами, бойовими діями Другої світової війни та масовими репресіями за національною ознакою, а сам він написав такі українофобські твори, як «Біла гвардія» та «Я вбив» (і це не врахуючи всі інші майстерно пронизані ненавистю до України). Киянин Михайло Булгаков, який зрадив свою Батьківщину за милість та подачки окупаційної радянської влади.
І хоч діти за батьків не відповідають, але в даному випадку яблуко від яблуні впало зовсім не далеко — Михайло виріс гідним сином богослова, якого прислали на руїни знищеної Могилянки викладати московське бачення релігійних цінностей, де добро — це зло, а світло — темрява. Рання біографія майбутнього улюбленця «вождя народів» стандартна як на персвістка сім’ї російських інтелігентів-провінціалів в Києві: Олександрівська гімназія, Київський університет Святого Володимира, одруження з московиткою Тетяною Лаппою після другого курсу.., навіть Перша світова не стала йому на заваді, адже він спокійно в 1916-ому отримав диплом лікаря 1-розряду завдяки родинним зв’язкам дружини не будучи мобілізованим. Вся військова кар’єра Булгакова тоді обмежилась півроком у російському прифронтовому тилу під час літньої компанії того року, і новою керівною посадою в лікарні на Смоленщині, де він до того ж став затятим морфіністом.
Неприємним наслідком Лютневого перевороту 1917-ого на Московщине для вже доволі обізнаного на той час земського лікаря став новий призов до військових лав з відмовою в демобілізації в грудня, але вже за два місяці все ж зміг офіційно покинути військове розташування офіційно «через стан здоров’я» з тим щоб сховатися в київському рідному гнізді.
В часи московсько-української війни 1918 — 1921 років перебуваючи в Києві, Михайло Опанасович ще якось виконував свій лікарський обов’язок згідно клятви Гіппократа, але як тільки його мобілізували до лав війська будь-то УНР, Біла гвардія чи червоні, він за першої ліпшої нагоди дезертував. І якщо з війська останніх двох він тікав лише, щоб врятувати своє життя, то з війська Петлюри — з ідейних міркувань за неясних до кінця обставин, можливо навіть при наявному криміналі, якщо вважати за істину його автобіографічні спогади українофобський твір «Я вбив», де він розповідає про події тих часів від імені першої особи, лікаря за професією, з детальним описом ним вбивства українського полковника Лещенка. До того ж цей твір наскрізь просочений московськими наративами в тому числі «про антисемітизм» українців (вийшов друком в журналі «Медицинский роботник», 1926 рік).
З тією ж метою уникнення активної участі у військових діях, що тривали на українських територіях, Булгаков у 1919-ому стає до лав білогвардійського Терського полку і рушає з ним на Північний Кавказ, щоб там, в далечині від уїдливих очей і непотрібних питань, вже за кілька місяців кинути медичну практику та почати життя з чистого аркуша на літературній ниві. У Владикавказі виходять друком його перші твори, які здебільшого мають пропагандистське спрямування войовничого комунізму, на іншому в той час було не заробити.
Він міг би емігрувати за кордон, як його молодший брат, але за своєю волею обрав бік московських окупантів. Заробивши грошенят він відправляється підкорювати столицю союзних республік: Баку, Тефліс, Батумі, Одеса, Київ… і нарешті омріяна Москва, на перон якої його виплюнув потяг в ніч на 28 вересня 1921 року. Довгі поневірянь по різних чужих домівках, зміна робот і ціла низка нових творів, як єдина ода кохання місту його мрії, не дивлячись на нелюбов останнього до їхнього автора.
Однак Булгакову не знадобилося і року, щоб знайти собі «хлібне» місцечко через виказаний достатній рівень лояльності та захоплення більшовицькою владою для отримання прихильності останньої. Благоденство при його київському корінні в радянській столиці тривало не довго — перший обшук 7 травня 1926-ого, не друкування, не постанова… Михайло тримався в умовах тотального пресингу режиму три роки, після чого почав писати до всіх керівних інстанцій з проханням випустити його за кордон.
Припалий на 1930 рік апогей неприємностей Булгакова закінчився рівно тієї миті, коли 18 квітня йому особисто зателефонував фактичний керівник країни, вбивця-Сталін — після цієї особистої нетривалої розмови та позитивного відгуку Горького митець від рад отримав посаду режисера-асистента Московського художнього академічного театру (МХАТ), був прийнятий до Спілки радянських письменників, його п’єси активно ставилися на театральних підмостках, а твори друкувалися… однак виїзд за кордон для нього так і лишився під забороною.
Десять років сумлінного служіння на благо культури московських окупантів (коли останні цілеспрямовано знищували мільйони українців штучним голодомором), десть років достатку в статусі обласканого владою щасливця (коли українську інтелігенцію переслідували, розстрілювали, відправляли до концтаборів), десять років бурхливих романів в декораціях світського столичного гламуру (коли українські малолітні діти були позбавлені батьків і примусово відправлялися до дітбудинків-таборів з денацифікації)…
Хрест на благоденстві Булгакова в 1939-ому поставив той самий, хто подарував йому райське життя — тиран Сталін своєю резолюцією «не доречна» на п’єсі про нього самого «Батум», яку автор написав в черговій спробі довести свою відданість комуністичному режиму і особисто «вождю народів» (а спектакль вже майже був на сцені, подружжя Булгакових навіть вирушило до Грузії, щоб просочитися її колоритною атмосферою).
Відтоді, підкошений такою немилістю тирана Михайло Опанасович впадає депресію, яка дуже швидко доводить його до гробової дошки. І хоча похорон був влаштований за вищою категорією з прощання в залі Спілки Радянських письменників 11 березня 1940 року, але відбувся вже через день після смерті письменника без гучних оголошень та великого скупчення народу, та й безпосередньо поховання на Новодівичому під гоголівською «Голгофою» підтверджує намагання влади якнайшвидше забути про свого вірного померлого служку.
Мабуть помстою небес за зраду батьківщини та люту українофобію (чого варте його: «українці тероризуючі російське населення своєю мерзенною мовою, якої й на світі не існує» з «Днів Турбіних» чи вислів про Петлюру: «…Жага мужицької помсти, і сподівання тих вірних синів своєї соняшникової, спекотної України, що ненавидять Москву») був не побачений ним зеніт слави з чисельним передруком «Майстра і Маргарити», надпопулярною кінострічкою «Іван Васильович змінює професію» та читано-перечитаним мільйонами «Собачим серцем».