Відношення окупаційної влади до архітектурних пам’яток, як однієї зі складових формування національної пам’яті, іноді дарують дослідникам дивовижні сюрпризи, якщо абстрагуватися від жахливого контексту самої окупації та спиратися на задокументовані факти, а не вигадані міфи псевдонауковців, слова очевидців, а не наглу пропаганду. Взяти хоча б за приклад одну стародавню дерев’яну храмову перлину Свято-Микільського Вінниці.
Період московської окупації під червоними прапорами з 1923 по 1941 роки для святині відзначився перманентними переслідуваннями та утисками (бо саме в релігії червоні вбачали основного свого конкурента за уми і серця людей на новоокупованих земелях) з періодичним зачиненням дверей храму для парафіян та арештом її пароха, секретаря місцевої єпархії, протоєрея Хоми Мефодовського. Розв’язка ж і зовсім була жахливою: церкву остаточно зачинили, її дзвін — скинули, все більш-менш цінне начиння ради розграбували (прикривши все актом про згорілий іконостас з іконами в дорогоцінних шатах, який нібито став єдиною жертвою пожежі в цих дерев’яних стінах), приміщення віддали під склад, а її настоятеля московські карателі забрали просто з Літургії і розстріляли 5 грудня 1937 року.
Розв’язана 1 вересня 1939 року Берліном та Москвою Друга світова війна неочікувано для останньої переступила її кордони. І ось, не пройшло і місяця, а «хоробрі» радянські вояки залишили Вінницю. Так з 19 липня 1941 року по 20 березня 1944 року місто знаходилося під німецькою окупацією. Перше, що зробила нова влада — це дозволила чинити богослужіння, Миколаївська церква з протоієреєм Іоанном Кишковським на чолі в числі інших відчинила двері перед своїми парафіянами.
Потім стає ще цікавіше: в один з днів на святомикільське подвір’я завітав німецький офіцер в званні аж полковника (за спогадами сина Кишковського, тоді п’ятнадцятирічного юнака) з інформацією про побажання відвідин храму однією високопосадовцю особою Третього Рейху, головною обов’язковою до виконання умовою майбутнього візиту окрім релігійних приготувань була відсутність на території сторонніх осіб. Яким ж було здивування пароха та його сина, коли тим запланованим візитером виявився сам Адольф Гітлер. Вийшовши з машини Фюрер не просто увійшов на територію церковної садиби, а після привітання спитався у господаря про обрядові традиції входу до святині і зняв кашкета разом з своїми офіцерами супроводу згідно українських звичаїв.
Отець Іоанн провів неочікуваним гостям сорокахвилинну екскурсію церквою, протягом якої райхсканцлер задавав чимало питань про сакральний зміст та призначення різних частин та начиння храму, особливо його зацікавив іконостас і те, що знаходиться за ним. Щоб задовольнити інтерес гостя парох зробив невеличке виключення, відчинивши перед ним царські врата, і той зміг не входячи подивитися за облаштуванням вівтара. На останок ж Гітлер запитав, чи потрібна дерев’яній святині якась допомога.
Поновлення московської окупації України за підсумками Другої світової з мовчазної згоди Світу до 1991 років означатиме для Микільської церкви знов зачинені двері, заборону на богослужіння та блюзнірське використання в якості музею атеїзму з розміщенням в тому числі язичницьких артефактів. Так непокаране московське зло, а Московія для України — це саме еталонне зло, повертатиметься знову і знову для продовження свого геноциду українського народу, культури, мови.