Всі військово-імперські замашки Московії, в тому числі останніх трьох десятиліть, значною мірою ґрунтуються на трьох основних видуманих в XVIII столітті міфах німецьких псевдоісториків, на запрошення прусачки Софії Ангальт-Цербст (знаної на Росії, як цариця Катерина ІІ) переписавших історію Московського золотоординського улусу в бік облагороджування.
Перший міф: «Москва — колиска слов’янського світу». Ось тільки в античних хроніках Геродота прабатьки українців, скіфи, як господарі землі в ареалі Ельба — Карпати — Дніпро — Дон, згадуються ще в V столітті до н.е. Їхня кров в асиміляції з сарматами з тією ж зоною господарювання породила на світанку нашої ери венедів, як називали слов’ян тогочасні хронографи Клавдій Птолемей, Пліній Старший, Тацит. Причому вже в IV столітті існував поділ на східних (українські пращури, склави і анти) та західних (прабатьки поляків, венеди) слов’ян. А два наступних століття «склавини» розселилися теренами сучасної Чехії та Словатчини. І Київ на високих кручах над Дніпром на той час вже існував не перше століття.
На території Псковщини — Смоленщини — Новгородщини перші слов’яни з’являться лише в VIII столітті, як переселенці з польських теренів. На території ж Москви ще три століття по тому існували лише лісові хащі та драговина (саме від останньої походить назва річки та міста «моква» — багнюка), і лише в 1176 році вона з’явилася як одно з пересічних селищ татарина Кучки з ім’ям господаря в якості назви. Місто на Мокві як щось більш-менш значне забов’язане своїм існуванням хану Золотої Орди Менгу-Тимуру, який в 1274 році оголосив його столицею свого Московського улусу.
Зважаючи на вище означене можна зробити обґрунтований висновок, що автохтонні українці на півтора тисячоліття старші за московських фіно-угрських татар. Саме тому, починаючи з 2005-ого кремлівські пропагандисти всіляко уникають натяку на слов’янство, підмінивши його поняттям «руський мир».
Другий міф: «Українці та росіяни — один руський народ». Ось тільки руське коріння мають лише українці: скіфи — сармати — венеди — склави — слов’яни – русини, і воно чітко прослідковується крізь античні історичні нотатки про жителів землі від Сяну до Дону та археологічні знахідки на цих теренах (саме тому Московія всіма доступними засобами у всі часи намагалася поцупити останні до своїх музей, хоч жодного відношення знайдені в українській землі артефакти до мокшанських багнюк не мали).
В чисельних місцевих та закордонних джерелах вказана, що країна русів, як європейська Київська держава, почая український етногінез з об’єднання чотирьох склавинських племен на теренах сучасної центральної частини України: полян (Київщина), сіверян (Чернігівщина), древлян (Житомирщина) та уличів (Черкащина). Пізніше до них доєдналися волиняни-дуліби (Волинщина, Рівненщина, північ Львівщини), бужани (Вінничина, частина Хмельниччини), білі хорвати (частина Чернівеччини, Тернопільщина, Франківщина, Львівщина), тиверці (сучасні Молдова, Одещина), дреговичи (південна Білорусь, з волинян), радимичи (східна Білорусь, зі східної Польщі) і полочани (північна Білорусь, з кривичів поморської Польщі), а також кривичи (Псковщина, Смоленщина) і словени (Новгородщина).
Натомість в етногенезі мосовитів на первинному етапі його формування (з ХІІ століття) брали участь племена фінів, угрів, мокшей, моксель, черемісів та інших мешканців суміжних територій в ареалі сучасних Москви – Калуги – Орла – Рязані – Тули з пізнішим додаванням татаро-монгольської крові. Причому навіть московські традиції яскраво свідчать про їхні фіно-угорське з домішками східняків походження — балалайки (тюрсько-татарське коріння), кокошники (монгольське), бані, косоворотки, тотемні ведмеді (фінське), пельмені (китайське), навіть гарб з двоглавим орлом від Золотої Орди, а трикольоровий прапор — це колишній штандарт Хана.
Назва «росіяни» — штучне утворення німецьких істориків XVIII століття, яка було покликане підмінити поняття «московити», за якими майже п’ять століть (до 1700 року) тягнувся рабський золотоординський ланцюг минулого Московського улусу з виплатою данини та підпорядкуванням спочатку Орді, а потім Кримському ханству.
Третій міф: «Про слов’янське походження російської мови», який розвінчується дуже легко шляхом порівняння, яке показує спорідненість українських слів (як колиски слов’янства) на 84% з білоруськими, 70% – польськими, 68% – словацькими і лише на 62% – московськими. При цьому українська має 82 специфічні риси фонетики та граматики (34 з них є унікальними і не мають аналогів в інших мовах). Співпадіння цих рис в інших слов’янських мовах: з білоруською і верхньолужицькою — 29%, нижньолужицькою — 27%, чеською та словацькою по 23%, польською — 22%, болгарською і хорватською — 21%, сербською та македонською — 20%, полабською — 19%, словенською — 18%, російська лише на тринадцятому місці з 11%.