В сучасній історії ту сутичку в київській Лук’янівці 9 лютого 1923-ого багато хто називає останнім боєм холодноярців. Хоча насправді останній переможний визвольної війни у воїнів Холодного Яру ще попереду. Адже духовні нащадки тих, хто тоді століття тому взяв зброю до рук в боротьбі за українські суверенітет та незалежність, зараз у лавах ЗСУ закінчують їхню справу остаточного вирішення питання існування одвічного ворога людства.
Почалося відкрите безкомпромісне протистояння холодноярців з московитами в 1918 році на подвір’ї Мотронинського монастиря, де ж ще українська зброя могла отримати благословіння на свячену війну зі своїми одвічними гнобителями за власну землю, як не в рідній домівці Божій? – права справа, і за якісь лічені місці первинний повстанський загін в двадцять дві особи перетворився на цілу українську республіку серед суцільного мороку московської окупації, контролюючи чималу частину Черкащини.
Зазнавши нищівної поразки в двобої з українським рухом опору (станом на 1920 рік загони війська братів Чучупаків за матеріальної підтримки місцевого населення лише набирало своєї сили, стаючи з кожним днем все численнішими), кремлівці за своєю споконвічною традицією вдалися до підступних інтриг, брехні та маніпуляцій — так в курних кабінетах чекистських катів народився план постинання холодноярського воїнства з наступною повною ліквідацією всіх сопричетних, до останнього вояка.
План «Заповіт» полягав у веденні диверсіно-підривній діяльності в лавах українського війська через завербованих московськими ЧК зрадників: полковника Петра Трохименко та сотника Юхима Терещенка (діяли під псевдонімами відповідно «Гамалія» та «Завірюха»), які завдяки колишньому високому військово-політичному становищу першого (участь в Військовому комітеті Ради та робота у штабі армії УНР) додавали правдоподібності легенді-прикриття про існування так званого «Чорноморської групи» українського національного опору.
Фіктивний з’їзд отаманів в Звенігородці 30 вересня 1922 року, і 42 очільника (Вороний, Чорний Ворон, Іван Лютий-Лютенко, Ялисей Лютий-Черевик та декілька інші не прибули на місце зустрічи) бойових повстанських груп потрапили в ретельно розставлену московитами пастку. Їх взяли без жодного пострілу, щоб потім по одному знищувати їхніх дезорганізованих та дезорієнтованих підлеглих та послідовників.
Полонених холодноярців червоні відправили до київської Лук’янівки, де 2 лютого 1923 року Київським губернським трибуналом окупаційної влади їм був винесений смертний вирок. Але навіть перед обличчам смерті українські вояки не зупинили своєї боротьби, через тиждень о пів на дев’яту ранку піднявши у казематах стінах повстання – беззбройні в’язні-холодноярці не тільки змогли дістатися аж до в’язничної канцелярії, а й захопили майже два десятки вогнепальної зброї з набоями.
Чотири години майже в самісенькому центрі окупованої української столиці точився справжній бій, повстанці проти цілої зграї озброєних «до зубів» червоних катів. Фактично опір тривав «до останнього патрону», хоча дійсно «останній» в шістнадцяти «стволах»-таки залишився… для доленосного пострілу: нескорені отамани стали обличчям до обличчя парами… Останні слова прощання… «Увага! Живе Україна! Один! Два! Три!» Залп. Шістнадцять бездиханних тіл впало на підлогу, вмить назавжди перетворившись на українську легенду.
9 лютого 1923-ого в коридорах Лук’янівської в’язниці загалом загинуло тридцять вісім холодноярців. Але то був лише наріжний камінь в фундамент справді вільної України крізь сім десятиліть радянської окупації, Другу світову і тридцять років підготовки до останнього бою московсько-української війни 2014 — 2023 років, де з одвічним ворогом будуть битися їхні духовні нащадки з 93-ої окремої механізованої бригади «Холодний Яр».