Україна — не Московія, ніколи не була і не буде, про що наявно свідчать не тільки події новітніх днів, а й голос іноземців з минулого, які мовлять краще ніж чисельні ретельно сфальсифіковані за століття московської окупації документи.
Так згідно записаних зі слів очевидців «Lettera d’Alberto Campense» Альберто Кампензе столиця русинів Київ станом на 1534 рік була хоч і сильно пограбована і спустошена східняками, але залишалася «одним з найгарніших і найкультурніших міст Європи» з впорядкованою організацією, багатими домами та чистими вулицями, в той час як сама Україна того часу була високорозвиненою цивілізованою країною, половина населення якої жила в містах з Магдебурзьким правом загальною кількість близько тисячі, завдяки чому формувалося дев’яносто відсотків доходу (Іван Крип’якевич).
Окрім іншого, культурну високорозвиненість українських теренів підтверджує рівень освіти місцевих жителів, зокрема козаків, носіїв провідної роль організації національного суспільства, поведінка яких була на стільки ж шляхетно, як і інших європейських аристократів з дотриманням всіх догм та тонкощів етикету, дипломатичної етики різних країн, досконалого володіння кількома мовами, та наявність чисельних освітніх закладів для всіх верств населення від січових шкіл (перша з яких була відкрита в 1576 році) до Острозької академії того ж року заснування.
При чому про притаманні козацькому родові шляхетність та хоробрість свідчили не тільки представники тогочасних дипломатичних кіл, а навіть католицькі ченці, як наприклад польський хроніст першої половини XVII століття Шимон Окольський, який порівнював їх з видатними військово-політичними діячами минулого, афінянином Фемістоклом та римлянином Луцієм Квінкцієм Цинциннатом.
І навіть тогочасні жителі українських сіл не були в звичайному європейському розумінні «мирними хліборобами», бо в поле на роботи вони виходили обов’язково добре озброєними (зазвичай мали при собі як мінімум шаблю та рушницю чи сокиру), а домівки їхні були схожі на невеличкі цитаделі з маленькими вікнами-бійницями, що було зумовлено постійними раптовими набігами східняків (за свідченнями «Щоденника» посла римського імператора Еріха Лясоти останньої чверті XVІ століття).
При чому українське суспільство вже тоді відрізнялося надвисокою самоорганізованістю, прикладом чого служать описана тогочасними істориками процедура заселення Лівобережжя, коли після довгих приготувань громада з усім своїм майном та худобою вирушала разом на вільні землі, утворюючи нові села, одразу ставлячи у відомість місцеву владу про вільний статус поселення та свого переміщення (на відміну від Московії, в якій зміна господаря була дозволена лише за тиждень до та після «Юр’євого дня», та і то тільки до 1649 року).
Кожен клаптик своєї землі українські селяни дбайливо обробляли, так що золото їхніх ланів з пшениці, гречки, ячменю, конопель та льону, «як море довгі і широкі», до обрію простягалося обабіч доріг. Навколо кожної найменшої хатинки чистенької та чепурної квіт багатий сад, в глибині якого обов’язково були розбиті грядки з цибулею, морквою, ріпою, капустою, огірками, зеленню, і крізь паслося безліч власної домашньої худоби. Для більшого комфорту кожна громада довкола села облаштовувала стави з дощовою чи проточної водою та окремі, рибні. Окрім того кожне найменше село обов’язково мало приватний млин «з хитрими двигунами та пристроями для різних робіт» (опис України сирійцем Павло з Алеппо, 1653 — 1655).
Окрім вище означеного в нотатках іноземців відзначається українські гостинність та щедрий стіл з м’ясом, молоком, яйцями, білим хлібом, питним медом, різноманітними овочами, горілкою… навіть в прикордонних, постійно пограбованих московитами та їхніми одноплемінниками районах. До того ж іноземних дипломатів в їхніх подорожах Україною обов’язково супроводжував козак-перекладач із знанням відповідної мови, що документально засвідчено у венеціанського посла середини XVII століття Альберто Віміна да Ченеда та шведського пастора Конрада Гільдебрандта. При чому за спостереженнями «Relazione dell origine del costumi dei Cosacchi» першого, прийняття рішення козацькою Радою за демократичністю процесу з вислуховуванням та прийняттям до уваги всіх точок зору і зауважень дуже нагадувала загальні збори спартанців. І взагалі загальна внутрішня організація українського суспільства вже в той час базувалася на демократичних засадах без гендерних утисків.
Українські панянки гарно вбрані, незалежні, волелюбні та норовливі самостійно вели тогівлю на ринках, в розкішних крамницях та чистеньких шинках. Вони зачаровували іноземців недосяжним для європеєк рівнем особистої свободи і беззаперечного права вибору. До того ж майже всі жителі українських сіл вміли читати, знали порядок церковної служби і взагалі відрізнялися почуттям власної гідності, що особливо контрастувало з забитим, неосвідченим, непривітним, нещірим та злим населенням Московії (османський мандрівник Павло Алеппський, 1654 — 1656).
Про це саме твердить і французький інженер-дослідник Гійом Левассер де Боплан в своїй «Description de L’ Ucraine» 1650 року, де крізь призму мови, побуту, традицій, обрядів та менталітету формується єдиний узагальнений образ українців, як прекрасної фізично і духовно, войовничої, стійкої, незалежної, щирої, щедрої та волелюбної нації, для якої смерть завжди краще за рабські кайдани та неволю.
Своїх дітлахів українські матусі ростили в чистоті, свободі, відповідальності та працьовитості. Особливо ж вражений фрісландський мандрівник Вердум Ульрих Фон 167о – 1672 був фактом купання двічі на день немовлят заради їхнього міцного здоров’я та швидкого росту. Хоча при всій своїй національній войовничості та силі козацька мова на думку іноземців «дуже ніжна, повна зменшень і незвичайно пестливих висловів» (П’єр Шевальє, «Histoire de la Guerre des Cosaques contre la Pologne», 1653 — 1663).
Епітафією ж на могилі штучноствореного міфу про єдність українців та московитів можуть служити слова царя Пера І останніх, написані ним в 1698 році: «Священники у нас грамоте мало умеют… Ежели бы их в обучение послать в Киев в школы…»