Споконвічна українська заповідь, що тисячоліттями берегла націю на довгому шляху випробовувань магією мудрості пращурів: «Побудувати будинок, викопати криницю, посадити дерево, виростити сина»(для себе, для людей, для природи, для продовження роду) – саме завдяки цим чотирьом китам Україна зараз з щитом і мечем гордо іде крізь полум’я останньої війни з вселенським злом.
І колодязі, як внесок у скарбницю загального благоденства, в цьому логічному ряду після облаштування-впорядкування персонального невеличкого шматочка всесвіту (власної оселі) посідає друге місце, адже вони за українською традицією не мали власників (ким би не були збудовані) і завжди споруджувалися за парканом ділянки вздовж вулиці, шляху або на роздоріжжі, щоб кожний подорожній будь-якої миті міг втамувати свою спрагу (зазвичай для цього край ставили чарку чи інший посуд для пиття).
Саме тому джерело живильної питної вологи, яке зазвичай було єдиним на всю вулицю, завжди були гарно облаштовані, копали, лагодили та доглядали їх гуртом («Де доглянута криниця, там смачненька водиця»), бо воно слугували місцем перетину всіх і всяк, своєрідними неофіційними майданчиками для спілкування, знайомства, обміну останніми новинами. Вдома ємність з водою не можна було тримати не прикритою, щоб вона зберегла свої магічні властивості, а слуги нечистого не могли її зіпсувати своїми підступами. В давнину чоловіки, навіть, шанобливо знімали капелюха перед тим, як зачерпнути водиці напитися («До води, як до хліба, завжди шана велика»).
З прадавніх часів в українських віруваннях за криницею, як хранителькою однієї з трьох найпотужніших сил життя на землі, міцно закріпився статус головного символу жіночої спокуси, краси і родючості, підйомник-«журавель» же був ототожненням чоловічої сили, що разом перетворювалося на своєрідний алегорично-еротичне ототожнення акту кохання та продовження життя під благословенним покровом калини-символу України, яку зазвичай садили поруч.
Долаюча довгий шлях між двох світів, підземного та небесного, колодязна вода, як обов’язковий атрибут була присутня у багатьох українських обрядах та традиціях. Так вважалося вмивання нею до схід сонця на великі свята — отримувати молодильний ефект (прадавній салон краси), пити криничну воду — оздоровлювати організм («Пити водицю — буде тобі здоровиця»), напитися парі з однієї чарки — бути завжди разом, заглядати в колодязь на Святвечір — побачити майбутнього нареченого. І лише колодязну воду брали для приготування обрядових страв.
Магічну святість криниці народна мудрість передавала в приказках, в яких закарбовувалась шанобливе ставлення до джерела питної води («Не брудни криниці, бо схочеш водиці, «Не плюй у криницю — знадобиться води напиться»), а церква ввела своєрідні обряди духовного її очищення (бо слуги нечистого в ці дні псують воду своїми «розграми»): на Водохрещу, Юрія, Купала та Спаса.
Майже всі українські легенди походження криниці — це історії кохання з печальним кінцем, де дівчина-красуня гине від руки знехтуваного паньонка і перетворюється на невичерпне джерело кришталевої водиці, а її коханий помирає від туги і обертається небесами на журавля, який лине до своєї коханої. Нехай і в іншому обличчі пара єднається разом, я їхня безкорисна жертовність служіння людям — одвічний приклад всім живим.