Непокаране московське зло завжди повертається, щоб вчинити ще більше зло — це сталий закон існування українського всесвіту, з багатостолітньої безвиході якого є лише єдиний шлях — повне знищення Московії федерації, як єдиної країни, денацифікація та обеззброювання всіх державницьких утворень, що з’являться на її уламках. Інакше вчорашній Батурин сьогодні стає Маріуполем.
Невеличке українське поселення, яке перетворилося в справжню вишукану перлину європейського зразка з появою, наче за помахом чаклунської палички, величних храмів, комфортабельних культурно-освітніх осередків, витончених кам’яниць гетьманської старшини… всього то і знадобилося перехід під владу Війська Запорізького в 1648-ому та кілька десятиліть невпинної праці.
Станом на 1687 рік, коли на старшинській нараді Гетьманом України був обраний Іван Мазепа, Батурин вже з пересічної сторожової фортеці впевнено перейшов у ранг європейської столиці зусиллями його попередників Дем’яна Ігнатовича та Івана Самойловича, а за правління останнього перетворився – на справжню перлину стиля бароко.
Ось тільки розквіт України аж ніяк не входив в плати правителів Московського золотоординського улусу. А все тому українці — це антиподи московитів, адже все соціальне суспільство останніх зі сталим рабсько-андрофагоським менталітетом яких фізично не спроможно до творення та миру, в їхній крові занадто закам’янілі гени тупості, злобності, кровожерливості, агресивності та руйнування.
Перший найліпший привід (відмова Мазепи підпорядковуватися антиукраїнським наказам божевільного царя-ката Петра І), і останній вирішив як завжди підступно та жорстоко помстися, та не у відкритому бою з мечем в руках, а каральними діями проти цивільного населення. Причому у московського владики навіть не вистачило мужності самому очолити геноцид українців, на все що він спромігся — виставити два десятки драгунських полків на чолі зі своїм фаворитом по ліжкових втіхах, Олександром Меншиковим, проти гетьманської столиці. Двадцять тисяч проти двадцяти тисяч, але є нюанс…
Двадцять тисяч до зубів озброєних кінних головорізів проти двадцяти тисяч мирних старих, малих і не народжених, на захисті яких знаходився лише невеликий гарнізон, хоч і при достатній кількості гармат. Після відмови батуринців капітулювати (Меншиков від початку мав наказ сатрапа-Петра на фізичне знищення міста разом з усіма містянами), неспроможні захопити силою в «кращих» своїх традиціях московити вдалися до підступу та підкупу зрадника, прилуцького полковника Івана Носа, за наказом якого старшина Соломаха таємним ходом провів ворожій війська за фортечні стіни.
Сп’янілі від запаху крові беззахисних жертв московські петровські головорізи за один день вирізали п’ятнадцять тисяч батуринців без огляду на стать, вік та соціальне становище, а саму барокову перлину (як і притаманно окупантам) розграбували та спалили разом з православними церквами. 13 листопада 1708 року стало одним з самих чорних днів в українській історії.
Однак українці, мабуть погано вчили історію, тому пройде три століття, і московські війська зроблять рівно те саме, за два місці (березень-квітень 2022-ого) знищивши сто п’ятдесят тисяч маріупольців, окупують місто через зраду одного із очільників його оборони, а вижилих містян прогорять через фільтраційні концтабори з метою депортації на Московію після відстрілу неугодних, знущань та психологічної ламки.