Перший день весни, з яким на українську землю зазвичай повертаються сонце, тепло, життя і надія… зазвичай, але не 1 березня 1943-ого, яке стало останнім днем для тисяч українців знищених в невеличкому містечку Корюківка під час каральної операції угорських жандармів 105-ї легкої дивізії генерал-лейтенанта Золтана Йогана Алдя-Папа, які діяли пліч-о-пліч із німецькими захисними загонами (СС), що двома роками раніше розстрілювали євреїв в Бабиному Яру.
А завинило тоді ще селище перед окупаційною владою тим, що в його передмістях активно діяли радянські партизани, одним з ватажків яких, Феодосій Ступак, був родом з Корюківки і раніше, за московських окупантів, очолював місцевий колгосп. Саме дружину і дітей останнього поліції ув’язнили, взявши в заручники. Наступного дня після вбивства Ступчихи у в’язниці радянські партизани провели операцію помсти та визволення з-за грат її дітей та своїх поплічників, нападом 27 лютого 1943-ого на місцевий охоронний гарнізон, вбивши сімдесят вісім і полонивши вісім мадярів-нацистів.
Жорстока відплата не заставила себе довго чекати — зранку 1 березня загін московитів шуцманшафту та підрозділи Алдя-Папа за наказом польової комендатури Байєр Бруно Франц оточили Корюковку і почали зганяти місцеве населення на центральну площу, тих хто відмовлявся виходити з хати, розстрілювали на місці. Зігнаних купи до розташованих в центрі театру та ресторану московсько-угорсько-німецькі загони теж розстріляли (тільки в приміщеннях останнього було вбито близько півтисячі людей).
А тим часом, як в кінотеатрі, з околиць селища за всім цим пеклом, що тривало не одну годину, спокійнісінько таємно спостерігали справжні винуватці трагедії, радянські підпільники на чолі з нквсівцем-Федоровим, хоч їхня кількість в десятеро перевищувала німецькі каральні сили (п’ять з половиною тисяч проти п’яти сотень).
Коли в селищі не залишилося жодної живої душі (нацистські кати — не рахуються, адже таки жахливі звірства духовна людина здійснити просто не могла), німецько-російські загони пішли, щоб повернутися наступного дня для знищення селян-втікачів, що повернулися з лісу в розстріляне село під покровом ночі, живцем кидаючи їх в палаючи хати з тілами вчорашніх жертв. З тисячі триста будинків квітучої Корюківки на вечір 2 березня залишилися лише одна церква та з десяток мурованих будинків.
Педантизму німцям було не займати, тож рівно через тиждень вони знов навідалися в понівечене містечко, щоб довести до кінця свою криваву справу і добити залишки місцевих, що мали необачність повернутися зі своїх укриттів-притулків (чому активно сприяла компанія окупантів із залякування жителів навколишніх сіл за допомогу втікачам-корюківцям).
Загалом жертвами тієї страшної трагедії стали близько семи тисяч українських дітей, жінок, старих… з них упізнані були лише трохи більше тисячі. Окупаційна московська влада у повоєнні часи активно приховувала масштаби того злочину в якому активну участь брали московити під нацистськими прапорами, вся жахлива правда вийшла на широкий загал лише з відновленням української Незалежності в 1991 році.