Якщо за кордоном твердження «всі жінки — відьми» доволі спірне, то в українському досі напів-язічницькому суспільстві, де християнські обряди тисячоліття мирно уживаються з чисельними народними забобонами та розгалуженою міфологією, воно відноситься до всього суспільства в цілому без поділу за гендерною ознакою. Причому вітчизняна класифікація магічних істот не обмежується самими лише відьмами, адже детально підрозділяє їх залежно від здібностей, навичок та сфери застосування дару (або прокляття, для кого — як).
Досі збережені в пильних українських архівах судові справи за звинуваченнями у відьомстві свідчать, що здебільшого вони носили побутовий характер і мали на меті з’ясування стосунків із залученням суду в такий спосіб з приводу майнових прав (встановлення межі ділянок, права на торгівлю, поділ спадку), сімейного права (з’ясування батьківства, адюльтер, усунення суперника(ці) чи небажаного законного шлюбного партнера) чи боротьбі за владу.
Саме до останніх відносяться два найгучніших в історії країни випадки зі смертельним підсумком: спалювання як відьми, що причарувала князя Ярослава Осмомисла та викликала у нього відразу до офіційної дружини, Насті Чагрівни в 1171 році за боярським наклепом Галицького заколоту та страта шести жінок на чолі з дружиною гадяцького полковника Семена Остренка, як «викрадачок» ненародженого дитя тодішнього гетьмана, Івана Брюховецького, з черева його дружини Дарії майже пів-тисячоліття по тому.
І хоча служителі Феміди на українських теренах керувалися у своїй діяльності актуальними свого часу європейськими «Саксонське зерцало», «Каролінський кодекс», книги Бартоломея Гроїцького, безумство полювання на відьом Старого Світу в Україні не дуже-то і прижилося. Із збережених до наших часів справ: сусіди скаржилися на інших, бо їхня худоба не хворіла на відміну від господарства подавачів (остерська справа Варвари Цергової, 1628), урік людини чи справи (позив магістрату міста Остер проти пані Семенової, 1634), викидання сміття на сусідню ділянку (справа Леончик проти Хількевич, 1731) чи останній задокументований в Україні розгляд скарги липовецького священика Булонського проти Катерини Мартиновської у спробах наврочити від 1829 року.
Вироки ж обмежувалися тілесними покараннями (зазвичай різками), штрафом, чи в гіршому випадку — висланням за кордони населеного пункту із довічною забороною повертатися. Якщо взагалі виносилися, а не припинялися за клопотаннями сусідів та знайомих з гарними відгуками по звинувачуваних. Спалювання ж на багатті взагалі було нонсенсом, і навіть при винесенні смертельного вироку, замінялося на більш гуманне відсікання голови, як у вироку Кременецького магістратського суду Вінценту Ружанському.
Загалом про систему покарання злочинців українським правосуддям, і полювання на відьом зокрема (за багато століть історія зберегла лише кілька сотень таких справ місцевого судочинства), найкраще свідчить той факт, що станом до кін ця XVIII століття в стольному Києві не було посади ката, і для дуже рідких страт спеціально виписували заплічних справ майстра з інших міст.