Про які фарби і малювання могла йти для нього мова…Патріархальна Україна зразка 1854 року його народження, консервативна сім’я урядовця відомства державних зборів з харківської Москалівки, ну ким ще було стати Сергію Васильківському, як не старанним учнем класичної гімназії, а після науки – поповнити лави співробітників столичної казенної палати, втіливши мрію батьків про кар’єру державного службовця.
Але муза за його плечима все не відпускала, спокушаючи знов, як в дитинстві, втікти туди, де квітло ще вільне Дике до обрію століттями українське Поле, де серед лук білими хмаринками під золотом промінням сонця де-не-де проглядали охайні українські хатинки, де блакитні стрічки річок… і ніяких пильних паперів з ранку до вечора. Більше трьох років опору та кропіткого збирання заробленого знадобилося юнакові, щоб поступити до омріяної Академії мистецтв.
В тридцять один Сергій отримує офіційне право зватися художником, золоту медаль та закордонну подорож за свої картини «Весна» та «Полювання за куропатвами». В далеку подорож завжди зручніше відправлятися разом з вірним другом, кого ж йому було ще обрати, як не Миколу Самокиша. От тільки в той час його товариш-баталіст був при справі, малюючи якесь вигідне замовлення на дому у замовника з повним пансіоном. Хто б міг подумати, що саме останнє стане на заваді великої мандрівки двох неординарних українських художніх талантів.
Щедрість смачного столу, тепло м’якого ліжка, приємна компанія у вітальні будинку замовника… ніяк не хотіли відпускати душу й тіло Самокиша, не дивлячись на благання Васильківськогом поквапитися. Чотири довгих місяці, і ось нарешті святковий бенкет влаштованний меценатом з нагоди закінчення Миколою роботи в тій самій вітальні. Кришталь і шампанське, вишукана публіка… як неочікувано до святково прибраної зали вдерся якийсь жебрак в драному лахмітті із звинуваченнями поважного господаря в небажанні відпускати молоде дарування за кордон через невиплату належного за виконану картину. Поважна публіка була шокована та епатована, а сановний господар не міг дібрати слів в своє виправдання. Але це лише був лише поданний в такий брутально-жартівливий спосіб натяк замовнику від обрядженого жебраком Сергія Івановича поквапитися з виплатою, щоб друзяки-художники могли-таки скоріше відправитися в свої мандри.
Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Алжир з впливом Орловського та Похитонова в пошуках власних техніки та стилю «піренейських етюдів». На рідну Харківщину наступного року Сергій повернувся іншою людиною, більш впевненою та натхненою. Творчого імпульсу тієї подорожі йому вистачило аж на кілька років, протягом яких він був майже самітником, щоб не відволікатись від малювання. Коли ж нарешті художник наважився скинути завісу таємничості зі своїх полотен, то перед публікою з’явилася суто українська тематична колекція з впізнанню технікою виконання сформованого майстра.
Українець по роду Васильківський сам свідомо обрав національні мотиви для своєї творчості і не прогадав — його полотна користуються шаленим попитом та популярністю не тільки на рідній землі. Причому коло інтересів майстра не обмежувалися лише власним живописом — він об’їздив з етнографічними дослідженнями майже все українське Лівобережжя та дніпровське русло, замальовуючи будинки, хати, церкви, людей, природу, орнаменти, візерунки.., щоб закарбувати в тодішній сучасності, як наприклад в унікальному дизайні Полтавського земства, втілити який йому знов допомагав його давній друг-Самокиш.
Фактично його власний будинок на Москалівці з 1890-х перетворився на несправжній національний осередок, де серед зібраних господарем різноманітних раритетів української культури разбиралися прихильники-традиціоналісти. Не в останню чергу завдяки Васильківському та його зібранням на рубежі XIX та ХХ століть українство входить в моду.
Він так багато видавав своїх сил та енергії на відродження цікавості та популяризації національної культури, буквально жив цим, що врешті-решт це не могло не позначитися на стані його здоров’я — з 1900 року Сергія Івановича невідступно переслідує хвороба серця, яка 8 жовтня 1917-ого звела-таки його в могилу, хоч він до останнього намагався опиратися обіймам «кістлявої», співаючи наче молитву-оберіг українських пісень, декламуючи українські вірші, поки не остаточно не згасла свідомість.