Україна завжди була і буде частиною цивілізованого європейського світу, як би століттями силоміць не намагались московський дикуни втягти її землі в багнюку свого генетичного невігластва та звірячої люті татаро-монгольського та фіно-угорського спадку. В історії країни було безліч військово-політичних угод та конфліктів, союзів та війн з ближчими та далекими сусідами, але з плином часу вони поблякли, втративши свою актуальність через обабічні засади суспільного примирення та пробачення; єдиний виключенням з цих правил була і залишається Московія — найлютіший та найнепримириміший ворог та опонент всіх морально-етичних здобутків цивілізації.
Звичайно ж одна з наймасовіших європейських міждержавних акцій «Балтійський шлях», яка розпочалася 23 серпня 1989 року, як нагадування світові про точку неповернення найжахливішого злочину новітніх часів – підписання пакту Ріббентропа-Молотова з силовим поділом багатонаціональної Європи навпіл між Москвою та Берліном, не могла не привернути увагу українців, який разом зі своїми східно-європейськими братами боролася проти московсько-радянської окупації зразка післявоєнних реалій.
Саме тому логічним кроком стала організація Народним Рухом на чолі з Іваном Драчем аналогічної акції «Українська хвиля», що була організована для спростування наполегливо просуваного Кремлем через фальсифікацію історії, примусове зросійщенням, заміщення корінного населення вихідцями зі чужих культурно і духовно теренів ведмедів та балалаєк… штучного наративу про відмінності Правобережного та Лівобережного українства. І хоча сімдесятирічний ювілей історичної Злуки відбувся календарно за рік до того організатори акції ( ідея Валентина Мороза, назва – Олесь Гончар, агітація Дмитро Павличко, організація – Михайло Горинь) присвятили її саме цій знаменній події новітніх українських часів.
П’ять місяців невпинної організаційно-агітаційної роботи, і живий ланцюг, що простягся від Києва до Франківська через великі і малі міста та села на відстань приблизно у вісімсот кілометрів 21 січня 1990 року, став фактично наочною декларацією єдності всіх регіонів України. Адже в тому заході прийняли участь за різними оцінками до п’яти мільйонів українців (окупаційна влада стверджувала, що вдесятеро менше) з усіх всіх без виключення регіонів та населених пунктів країни, плюс окрема ланка ланцюга в Харкові на Сумській та на Закарпатті. Причому все, від підвозу учасників для більш рівномірної щільності ланцюга (у містах – в кілька шеренг, вздовж трас на відстані до п’яти метрів між особами) до медичної підтримки, відбувалися виключно на добровільно-громадських та благодійницьких засадах без залучення фінансових та медійних ресурсів будь-якої великої організації.
Тоді, плечем до плеча, рука в руці живий ланцюг української єдності з молитвами та жовто-блакитними прапорами вперше в новітній історії продемонстрував московському режиму свою непокору, доказавши свою солідарність навіть перед обличчям можливих репресивних заходів з боку влади (не дивлячись на мокрий сніг та пронизливий січневий вітер), що стало потужною заявкою на запуск юридичної процедури відновлення українського суверенітету, що тріумфально завершилася підписанням Актом про незалежність країни сім місяців по тому, та точкою запуску відродження національної свідомості, що допомагає зараз встояти в умовах поточної московсько-української війни.