Залишатися людиною попри всі несприятливі обставини долі і робили від щирого серця так багато добра без очікування чогось натомість — не кожному під силу, як і бути українцем все життя в московській окупації. За фахом військовий, за покликом душі — меценат, дослідник, активний громадський діяч, популяризатор української словесності… Микола Федоровський.
Мабуть неабияку роль на формування особистості чернігівського хлопчини наклала рання смерть батька в 1846-ому, коли малому Миколі в восьмирічному віці довелося частково взяти на себе обов’язки опіки над своїми меншими братом та сестричкою, щоб допомогти удовій матері. Недивно, що після цього він продовжив батьківський військовий шлях: Полтавський кадетський корпус, Київський Володимирський кадетський корпус, стрілецька школа в Тефлісі (нині Тбілісі), тридцяти восьмирічна доблесна кар’єра зі ста битвами та званням генерал-майора…
Але все це було лише канвою-інструментом для того, до чого у нього справжній хист та лежала душа — організаційні заходи на благо України (рутинне викладання спотвореної московськими окупантами історії для єлісаветградських юнкерів було не про нього). Просвітництво широкого українського загалу та популяризація українства— ось була основна життєва ціль Федоровського.
Його безкоштовні лекції широкої тематики, від реформування освітньої системи з метою забезпечення її доступності для всіх до прогресивного підходу у веденні сільського господарства, фундація та опікунство Єлісаветградського (Кропивницькому) рімісничо-грамотного училища для дітей-сиріт з незаможних родин, організація в Києві щорічних курсів для сільських вчителів, заснування Товариства поширення грамотності і ремесел, започаткування Благодійного товариства видавання загальнокорисних і дешевих книг— це лише не повний перелік масштабних просвітницьких проектів Миколи Федіровича.
А ще був його великий внесок в розвиток та становлення України мистецької в другій половині ХІХ століття фінансово-організаційною підтримкою перших кроків на професійній сцені талановитих дітей Карпа Тобілевича, які згодом стануть легендарними класиком української літератури Іваном Карпенко-Карим, видатною сопрано-співачкою та драматичною актриса Марією Садовською-Барілотті, знаменитим драматургом та актором Панасом Саксаганським, корифеєм побутового театру Миколою Садовьким, навчанням власним коштом майбутнього віце-президента Академії мистецтв союзу Федіра Федіровича Федоровського, заснуванням в стінах опікуваного ним училища любительського хору та Всеслов’янського музичного кола для духовного піднесення народу.
Ґрунтовність та цілісність натури Федоровського вимагала комплексності підходу до розвитку українського суспільства, тому його інтереси не обмежувалася лише духовним боком розвитку, в практичній площині вони розповсюджувалися на прогресивні методи ведення сільського господарства в українських реаліях і шовковницьво зокрема. Тільки опублікованих фундаментальних праць за цією тематикою він, військовий за фахом, випустив з пів-дюжини; і всі вони користувалися шаленим попитом у зв’язку із своєю високою практичною корисністю викладеного матеріалу. До речі, саме Миколі Федіровичу завдячує своїм відродженням вітчизняне виробництво шовку.
Навіть в складній хворобі, яку послала йому доля, Федоровський розгледів нові можливості – переконавшись на власному досвіді в дієвості та користі гомеопатії, він став її завзятим прихильником, взявшись з усією невтомною енергією та палкою наснагою новонаверненого популяризувати лікування за допомогою чудодійних сил дарів природи всіх людських хвороб (що було до того ж актуально за знаходження «традиційної» медицини в той час на доволі низькому рівні розвитку та обмеженості її інструментарію), випустивши в світ десяток праць на цю тему та організувавши товариство «Самодопомога при хворобах».
За всіма ціма суспільно-громадянськими клопотами та військовою кар’єрою до влаштування власного особистого життя руки у пана Миколи дійшли лише в доволі зрілому віці (в 53 роки). Однак вірна дружина, Тетяна Максимівна з села Блистова, та їхня донечка були з ним до самого кінця, який шовковий генерал зустрів на березі теплого Азовського моря 21 червня 1918 року, ледь розмінявши свій дев’ятий десяток.