Спалене українське Середньовіччя

Четверте століття дика фіно-угорська Московія веде війну проти європейської слов’янської України за право загарбати та привласнити величну історію останньої з метою приховання своєї власної рабсько-підданської, де Залісся — всього лише улус Золотої Орди, який справно платив данину і виконував всі забаганки татаро-монгольських, а потім кримських ханів. Вона точиться на різних фронтах (від військового то культурного), з різною інтенсивністю, але не припиняється ні на долю секунди, і точитиметься допоки існує штучне утворення на 1/7 суші.

Московія веде свої військові дії, як гідна спадкоємиця своїх пращурів-андрофагів з нехтуванням будь-якими морально-етичними нормами та правилами, писаними і неписаними законами війни. І стільки разів завдавала поразки українцям не у відкритому двобої (бо якраз їх вона раз у раз програвала, бо воїнство її у всі часи було позбавлене доблесті і честі), а лише підступом, підкупом та диверсіями, що і не перерахувати.

Так, один з найболючіших ударів Україні був нанесений московською владою під час окупації 1944 — 1991 років в саме серце, коли агенти Комітету дербезпеки (КДБ) радянського режиму о 5-30 ранку 24 травня 1964-ого влаштували масштабну пожежу у залах відділу україністики Державної публічної бібліотеки української Академії наук (як вже колись в 1718-ому спалили архів та книгосховище Києво-Печерської лаври) з метою знищення тисячолітнього українського історико-культурного надбання закарбованого на пожовклих рукописних та першодрукованих сторінках.

Головним провідником злочину і цапом-відбувайлом через пійманість на місці злочину був демонстративно засуджений на зрежисованому співробітниками служби безпеки процесі робітник російського відділу бібліотеки Віктор Погружальський, який і до того активно співпрацював з КДБ написанням доносів на колег з антирадянськими поглядами, в томи числі директора бібліотеки; він навіть батьківського прізвища зрікся (той був засуджений як «ворог народу»), щоб догодити московитам.

За свідченнями обвинуваченого він вчинив підпал двома коробками сірників через образу на директора установи. Абсурдна заява була підтримана заляканими та підкупленими свідками, які до того ж дали каральним органам підписку «про нерозголошення», при абсолютному нехтуванні своїми обов’язками сторони обвинувачення за вказівкою «з гори». Вирок — десять років, дострокове звільнення і спокійне життя в молдовському Тирасполі — ось і все покарання за знищення величезної частини документальної історії українського Середньовіччя, що містився на сторінках знищених тридцятигодинним полум’ям півмільйона (за іншими, викликаними неповнотою бібліотечних каталогів, оцінками – до восьмиста тисяч) творів мистецтва, стародруків, рукописів, бібліографій, архівів.

Поза увагою суду лишилися всі питання, факти і свідчення очевидців, які не вписувалися в офіційну версію: було підпалено саме відділ україністики періоду до московської окупації (сам обвинувачуваний працював в російському), фосфорне отруєння під час пожежі отримали чотирнадцять осіб (за неофіційними оцінками експертів були використані фосфорні шашки та магнієві стрічки), за свідченнями прибиральниці з місця злочину втекли ще двоє невстановлених осіб, не прийнятий до уваги факт розсипаного в підпалених залах україністики калію (при контакті з водою використаною для гасіння пожежі він вибухав та горів), відсутність води в водогоні саме в цей час, і головне: тогочасний український міністр закордонних справ, Анатолій Кисіль, в неофіційних розмовах багато разів наполягав, що навласнооч бачив надписи російською «До спалення» в українських бібліотечних залах, куди пожежа не дісталася.

15-05-2023 Вікторія Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Поділитися в FacebookДодати в TwitterДодати в Telegram

Коментування цієї статті закрите.