Один з тих, про кого в народі кажуть «лікар від Бога», якому вистачало фізичних і душевних сил не тільки натхненно лікувати, а й надихати пацієнтів на скоріше одужання своїми безмежною добротою, людяністю та самопожертвою. Все своє життя, як справжній караїм, він віддав служінню Україні і українцям, які платили йому навзаєм щирою вдячністю та повагою. Борис Казас – караїм за походженням, одесит за народженням, євпаторієць за служінням.
Освічена сім’я караїмських інтелігентів Ілліча Казаса та Бюбюш Панпулова ще тоді, в другій половині ХІХ століття, дала змогу синові самому обирати свій життєвий шлях, забезпечивши його гарну середню освіту (Сімферопольську гімназію двадцятирічний Борис закінчив в 1881-ому зі срібною медаллю). Тому медичний факультет Харківського університету для нього був зовсім не випадковим.
Диплом в двадцять п’ять, і десятилітня робота пліч о пліч з досвідченими професіоналами своєї справи, як лікарі Гольдгаар та Вегнер, в юзівській заводській лікарні Новоросійського товариства кам’яновугільного, залізного, сталевого та рейкового виробництва подарували йому ту науково-практичну базу, яка допомогла в 1895-ому Борису Іллічу успішно захистити дисертацію по темі «Про величину тиску на око в момент виведення кришталика при екстракції катаракти» зі ступенем доктора медицини. До речі, саме там він випрацював для себе ритм на все життя: підйом з першими півнями, робота від світанку до захід сонця (часто без перерви на обід), лягати не роздягаючись і будь-якої миті бути здатним надати медичну допомогу нужденним.
Два роки мандрів Європою для відшліфування своєї професійної бази знань, і в 1897-ому Казас нарешті був готовий прийняти на себе обов’язки старшого лікаря Євпаторійської земської лікарні, оселившись в нових східних кварталах міста, де пізніше з’явиться його Рів’єра.
Однак живий та цупкий науковий розум не дали Борису Іллічу спокійнісенько спочивати на лаврах, адже навколо був цілющий клімат західного кримського узбережжя з його живильними сонцем, морем, піском та грязюками. Він був одним з перших лікарів, які успішно почали комбінувати традиційні і нетрадиційні методи лікування з урахуваннях того «що було під рукою»: бальнеологія, грязетерапія, сонячні процедури, пісочні ванни, фізична активність поряд з рентген-кабінетом та новаторськими методами хірургічного втручання.
При величезній медичній практиці (земська лікарня, Мойнакська грязелікарня, приватна практика, лікувальнj-профілактичний пляж «Санітас» і разом з тим терапевтия, хірургія, гінекологія, отоларингологія, офтальмологія, паталогоанатомія) Казас ще встигає вести активну громадянську діяльність: гласний Євпаторійської думи, голова міської Асоціації медиків, докладач на різноманітних медичних конференціях та з’їздах, член Ради міських службовців, член Курортної комісії Євпаторійської думи…
І при цьому у пана лікаря залишався час на добре слово для кожного та меценатство для платонеспроможних, він лікував бідних пацієнтів безкоштовно, та ще й за свій рахунок купуючи для них ліки. Чого вартий лише випадок з операцією пухлини, що захопила в тому числі сонну артерію якогось бідолахи-кучера – Борис Ілліч кропітко оперував цей визнаний іншими безнадійним випадок кілька годин і переміг. Вдячні євпаторійці відповідали дійсно народному лікарю любов’ю завширшки у всю їхню просту і відкриту душу, навіть буквально відбивши Казаса у якогось загону московських карателів, що зайшли в Крим в 1920-ому.
Він так і помер на посту 26 липня 1922-ого, виконуючи свій медичний обов’язок з порятунку потерпаючого від епідемії холери міста, щоб залишитися для жителів української туристичної Мекки легендою назавжди.