Коли до появи засобів масової інформації та багатотиражних книжок були ще століття і століття, головними носіями мудрості минулого, актуальності сьогодення та надії майбутнього були ті, хто мандрував безкраїми українськими теренами, щоб під мелодійній спів доносити вісті до широкого загалу найвіддаленіших куточків країни. І хоча музичні інструменти в їхніх руках були різними, всі вони належали до одного таємного братства з суворим неписаним уставом.
Українські співці-мандрівники, як носії та глашатаї інформації, з’явилися ще наприкінці наприкінці І тисячоліття (мозаїкові зображення музик на стінах святої Софії , хоч перше писемне згадування про них відноситься до поета-пісенника Бояна, що творив в середині ХІ століття), хоч назвати їх кобзарями можна лише умовно, в узагальненому сенсі слова (адже в той час кобзи, бандури, колісної лютні як традиційних їхніх інструментім ще не існувало).
Кобза та бандура з’явилися в руках українських народних співців-мандрівників лише приблизно десь в першій половині XV століття, а колісна ліра – ще кількома десятиліттями пізніше. Перші дві знайшли своє поширення в центральній та східній частині країни, а остання — на західній. І хоча всі три інструменти є похідними від лютні, кобза та бандура відносяться до струнно-щипкових музичних інструментів (іноді першу вважають родоначальницею другої), їхня відмінність полягає в манері гри: звук в кобзі змінюється за рахунок притискання ладів до деки, в бандурі ж кожна струна дає окремий звук без участі грифу; а колісна лютня — струнно-смичковий, в якому роль смичка виконує колесо. Цікаво, що свого сучасного вигляду бандура набула взагалі тільки на початку ХХ століття, а раніше являла собою громіздкий, важкий інструмент не придатний для швидкого пішого пересування мандрівних музик.
Кобзарями старі, сліпі, голосисті літні чоловіки становилися не лише за власним бажанням, а за згоди братерства пісенників після обряду посвіти («визвілки» та «одклінщини»), пройшовши суворе прослуховування та узгодження репертуару з позиції української національної свідомості. Спілка кобзарів опікувалася не тільки етичними питаннями, вона також планувала маршрути мандрів своїх членів для найбільшого охоплення території та не перетинання маршрутів окремих членів товариства, підшукувала хлопчиків-поводирів для супроводу, допомагала з придбанням інструментів. Навіть існувала власна штучно створена лебійська (старцівська) мова, в якій наприклад існували такі слова, як: лох (чоловік), котень (віз), кулати або боксати (бити).
Фактично тільки завдяки кобзарям, репертуар яких складався з української історичної героїки, соціально-значущих проблемних дум, релігійних псалмів, національно-патріотичних та народних пісень, до сучасності дійшли думи «Про Марусю Богуславку» та «Про Олексія Поповича», пісні «На смерть козака» та «Сирітка», козачок «Полянка», танки Дудочка» і «Молодичка перва»… Хоча були в їхньому реєстрі розважальні (так звані «гультяцькі») та обрядові наспіви.
І якщо за московсько-царської окупації України влада так-сяк мирилася з історико-просвітницько-націоналістичним характером діяльності українських кобзарів, то червоні влаштували справжню фізичну розправу над народними сліпими співаками та їхніми учнями. І найгучнішою справою цього злочину став розстріл Харківського кобзарського з’їзду 1934 — 1935 років, на якому за різними оцінками загинуло до 1234 українських музик (московська влада знищила більшу частину доказів того злочину, а інші і досі ховає під грифом «цілком таємно»).
І хоча Кремль сподівався, що назавжди поховав співців національної душі, але як тільки його смертельна хватка на шиї України почала слабшати в 1980-х, на українській землі з’явилася ціла парость нової плеяди митців-кобзарів, яким вдалося не тільки частково відродити старовинний репертуар своїх духовних пращурів, мистецтво виготовлення інструментів та техніку виконання, а й створити нові героїчні пісні і балади про останню московсько-українську війну.