Пересічне українське життя з нотками творчості, яке за шість років перетвориться на одну з найвпливовіших персоналій українського національного політикуму і стане ворогом номер один для екзистенціального зла, з яким Україні не пощастило мати спільний кордон. Те зло врешті-решт зітре його фізичну оболонку з лиця Землі, щоб перетворити на легенду новітньої української історії нетлінну в віках. Михайло Бойчишин — батько Балто-Чорноморського союзу, який випередив свій час, щоб заплатити за це своїм життям.
Багатодітна сім’я сільського голови галичано-радянського повоєнного зразка. Львівська школа-інтернат в чотирнадцять. Вечірнє відділення Українського поліграфічного інституту імені І. Федорова. Робота майстром на всі руки на заводі «Микроприлад». Довгоочікуваний диплом інженера-механіка в 1972-ому та заохочувальна туристична путівка до кримського санаторію «Політехнік» за новаторські розробки.
Коли двадцятичотирьохрічний молодик їхав до далекої Алушти, мабуть і гадки не мав, що та поїздка вирішить всю його подальшу долю і її фатальний кінець… Красуня Любомира Сорок-Соклик на чотири роки молодша за нього теж львів’янка і навіть працює на тому ж «Микроприладі», лише в конструкторському бюро. Вони познайомились в останній вечір відпочинку і протеревенівши про все на світі всю ніч на ранок різними шляхами повернулися до рідної домівки. А всього за два місяці Михайло та Любомира вже вінчалися в гарнізонній церкві на Личаківці, за що радянська влада піддала його «анафемі» на десятиліття.
Сім’я, діти, робота, раціоналізаторська творчість, шахи, куховарство… вперше біда завітала до щасливої оселі Бойчишиних чорною звісткою про невиліковну, але не смертельну хворобу Любомири в 1980-ому. Обов’язкове проходження двічі на рік підтримувального курсу лікування від розсіяного склерозу лише згуртувало родину. Михайло продовжував творити, навіть отримавши медаль ВДНГ за проектування конвеєру для важкого машинобудівництва п’ять років по тому.
Послаблення окупаційного радянського режиму в другій половині 1980-х стало тим поштовхом, який змусив прокинутися сплячу українську національну свідомість для повернення до свого коріння, одним з проявів чого стало святкування тисячоліття Хрещення Русі-України. Ця подія 1988 року стала доленосною не тільки для всієї країни, а й для Михайло Бойчишина, який з подачі завіталих на урочистості родичів дружини, членів Світового конгресу вільних українців, Всеволода та Ігора Соколикиів, увійшов до українського політикуму, за три роки обійнявши посаду головного скарбника Руху та перетворившись на праву руку В’ячеслава Чорновола.
Фактично саме він виступав провідною єднальною ланкою між командами політтехнологів з США і Канади та Народним Рухом, співробітництво яких було спрямовано для побудови стратегії подальшого розвитку України як самостійної, абсолютно незалежної від Московії держави, що в тому числі через будівництво Балто-Чорноморського обхідного колектора для позбавлення країни від енергетичного зашморгу Кремля. Такого пробачити кремлівські бонзи Бончишину не могли.
Трагічна розв’язка настала в ніч на 16 січня 1994 року, коли двоє озброєних чоловіків вдерлися до його київського партійного робочого кабінету, нейтралізувавши охоронця, викрали звідти всі пов’язаний з проектом колектора та інші підготовані документи для Другої міжнародної конференції, яка мала відбутися наприкінці місяця. Сам же Михайло Іллярович зник за загадкових обставин, покинувши свою робочу резиденцію за три години до розбійного нападу.
Підконтрольні мафіозній прокремлівської українській владі на чолі з комуністом-Кравчуком силові структури не проводили належне розслідування зникнення другої особи головної опозиційної партії України. Тіло Михайла Бойчишина так ніколи і не було знайдене, як досі і не з’ясовані обставини його зникнення. Пів року по тому його вісімнадцятирічний син Роман за офіційною версією загинув в ДТП (хоча експертиза знайшла на його тілі сліди удару по шиї), а ще за місяць машина сім’ї була вкрадена.