Його життя — це про те, що рано чи пізно рожеві окуляри завжди б’ються склом всередину або про благі наміри, якими вистелений шлях до пекла. Він народився і виріс на українській Слобожанщині зразка кінця ХІХ століття, все життя боровся за справедливість для рідної землі, але в своєму ідеалістичному максималізмі обрав сторону, яка привела його улюблену Україну до катастрофи, а йому самому та його близьким приготувала смерть. Микола Скрипник — професійний революціонер, комуністичний мрійник-українофіл.
Він народився в Ясинуватій, початкову освіту отримав в Барвінково, середню — в Ізюмі, а за вищою поїхав аж до Петербурзького технологічного з висоти досвіду своїх двадцяти восьми, встигши познайомитися не тільки з творами Шевченка і Куліша, а й вступити до лав социал-демократичного руху. Можливо, втуп до інституту 1900-ого зі здачею екзаменів екстерном був лише кроком в пошуках організованої сили, яка розхитає фундамент ненависного йому гнобителя-царизму (хоча звідки б взятися цій пролетарській ненависті у бростку середньокласової інтелігенції — батько-білий комірець з посадою замначальника залізничної станції, а мати — акушерка земської лікарні).
Вже там, на першому курсі інституту Микола зробив свій вибір, промінявши українську громаду на нищівний вогонь утопічних ідей соціал-демократії, де від останньої була лише назва, а в основі — лише банальна жага отримання влади і грошей. Арешт 1901-ого та заслання до Катеринославу (нині Дніпро) фактично поставили для нього хрест на вищій освіті, яка йому вже більше не була потрібна, адже Скрипник бачив себе в майбутньому лише професійним революціонером.
За рік новий арешт, втеча під час епатування до Якутії і активна робота агітатором Російської соціал-демократичної робітничої партії, завдяки якій він веде буремно-інтригуюче життя з чисельними переїздами, явками, паролями.., а разом з тим арештами, засланнями, втечами і навіть смертним вироком, який так і не був виконаний. Доля посміхалася шибай-голові, навіть, коли довелось подолати тисячу двісті верст човном під час втечі з Красноярщини.
За сім років роботи палким революціонером Срипин заробив собі у «товаришів» авторитет та заохочувальну партійну поїздку до Женеви. Ще десятиліття такої діяльності, а там і Лютневий переворот 1917-ого з його амністією стався у нагоді. Звичайно на хвилі слави своїх сімнадцяти арештів він здійнявся на саму гору під час жовтневого перевороту того ж року, членствуя в самому серці заколоту, Петроградському ревкомі.
Далі будуть перший український радянський уряд (Народний секретаріат), очолювання більшовицького уряду України, Всеросійська надзвичайна комісія… Після московської окупації України 1920-ого відповідальні та гарнооплачувані з награбованого посади сипалися на полум’яного революціонера одна за одною. Він платить обласкавшим його московитам сторицею, очолюючи каральні операції проти українців, які борються за волю своєї землі.
Микола дослужився до посади заступник голови Ради народних комісарів Української РСР та голови Державної планової комісії (Держплану) країни, разом з тим гуртуючи навколо себе українську національно-свідому інтелігенцію. Що не могло не викликати занепокоєння у московської окупаційної влади, яка будь-які прояви націоналізму сприймала за спроби вийти з-під їхнього контролю.
Ореол «засновника комуністичної партії більшовиків України» рятував Скрипина рівно до того моменту, коли московський режим не перейшов до радикального вирішення українського питання, влаштувавши на теренах країни штучний голодомор 1932 — 1933 років, а разом з ним знищуючи найяскравіших українських особистостей.
Відкрито вбити Миколу Олексійовича з його послужним списком переслідувань від царського режиму кремлівці не могли, тому ліквідували його 7 липня 1933-ого у власному кабінеті через двох підставних «монтерів» під приводом полагодження його робочого «не працюючого» телефона. Вбивця Карпов з Холмогірської в’язниці, якому за вбивство Скрипина пообіцяли амністію, та актор одного з харківських театрів діяли за ретельно розробленим НКВСівцами планом «Заноза» — поки один відволікав, інший вистрелив у полум’яного революціонера-націоналіста. Потім актор подзвонив тим самим «не працюючим» телефоном на домашній номер вбитого і імітуючи його голос сказав дружині, що «більше так жити не може». Далі в слухавці пролунав звук пострілу.
Звичайно ж смерть окупаційна влада кваліфікувала, як самогубство, тим більше що обох виконавців ліквідували того ж самого дня у внутрішньому дворі місцевої НКВСівської в’язниці. Було урочисте поховання, хоч цвинтарні промови з перелічуванням його здобутків для країни рад звучали як знущання за наявних обставин. А через п’ять років і головного свідка офіційної версії, другу дружину Скрипина, Раїсу Хавіну, арештували та розстріляли в рамках національних чисток радянської каральної диктатури. Його син-сирота опинився в дитбудинку; свої дні він закінчив на полях розв’язаної Москвою та Берліном Другої світової війни в якості «гарматного м’яса» режиму, за який так палко боровся його батько.