Українські землі були частиною мультикультурного європейського світу ще за часів, коли лише закладалися підвалини принципів його функціювання, що ґрунтувалися на принципах комерційної вигоди та впевненості в сталому майбутньому. І хоча перші німецькі торговці напевно відвідували Буковину задовго до Середньовіччя, з огляду на одиничність цих випадків їхня поява як малозначний факт навіть не була зафіксована в документальних джерелах.
На історичні сторінки краю представники цієї національності виходять в світлі XIV століття вже в якості діаспори поважних бюргерів, найбільші громади яких мешкали в сучасних Сучаві і Сереті (церква Святого Іоанна останнього навіть вважалася офіційною резиденцією опікаючого їх католицького єпископськопа). Однак ця хвиля німецької еміграції на Прикарпаття під тиском турецької експансії краю протягом століття зійшла нанівець.
Потім будуть залучення до роботи на Заліщиковській суконній фабриці німецьких ткачів з Бреслау і Ельбінга, яких привабливими перспективами заманив майбутній останній польський король Август Понятовський в 1760-ому (хоч на ділі виявилося, що все це було лише обіцянки, а податковий тягар для новоприбулих часом вдесятеро перевищував показники для місцевих жителів) та монетних карбувальників на монетарні барона Петера Гартенберга-Садогурського десятиліттям пізніше, з дев’яти сотень яких чотири роки по тому після закриття карбівні в передмісті Чернівців залишилося лише кілька десятків.
Після переходу краю під контроль цісарської Австрії в 1774-ому внаслідок поділу Польщі процес заселення новоприєднаних земель під назвою Буковинський дистрикт німецькими колоністами отримав потужний поштовх у вигляді ліберальної політики Йозефа ІІ спрямованої на створення найкращих умов для трудової міграції (велика частина галицько-буковинських ґрунтів в той час не оброблялася) напідставі загального дотримання закону, релігійної толерантності та фінансово-пільгової підтримки з боку держави. Разом з селянами на Прикарпаття прийшли німецький чиновники, духівництво, ремісники, промислові робітники… до яких приєдналися шахтарі з відкриттям покладів різноманітних корисних копалин.
Станом на середину ХІХ століття, коли офіційно була завершена програма державної підтримки сільськогосподарської колонізації краю, кількість німецького етносу на буковинській землі перевищувала двадцять п’ять тисяч (хоч і зі своїми релегійно-культурними відмінностями в середині групи), але залишалася доволі незначною в загальному складі місцевого населення, не подолавши навіть семивідсоткового порогу.
Наприкінці ж ХІХ століття починається зворотній процес відтоку німців з Буковини, що особливо стосувалося її сільськогосподарської складової, яка і так була не дуже великою від загальної кількості національної меншини (трохи більше 12%). Обумовлено це було налагодження сталого еміграційного коридору до Північної Америки з її необмеженими можливостями та пільговими преференціями. Хоча міська складова при цьому дедалі збільшувалася, а загальна кількість німців краю в 1901-ому досягла п’ятдесяти тисяч, в Чернівцях навіть з’явився за зразком інших великих національних громад Німецький дім та був проведений в 1911-ому З’їзд карпатських німців за головування Раймунда Фрідріха Кайндля.
Вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда, Перша світова та падіння Австро-Угорської імперії в 1918 році поставило німецьку діаспору перед вибором протиборчої сторони, українська чи румунська. З огляду на спорідненість з останнім та німецьке коріння румунського короля зробили цей вибір очевидним… і хибним. Адже Німецька рада за розпорядженням нової влади була розпущена вже наступного року, ведена агресивна румунізація з утисками всіх без виключення крайових нацменшин.
Однак німецька громада цього разу не збиралася здаватися на милість переможця, і протягом 1920-х один за одним з’являються регіональні національні осередки в місцях локального проживання представників діаспори, чому немало сприяло наявне в Чернівцях консульство, хоч представники більш заможних кіл та молодь за критичної обмеженості не румунських освітніх програм за можливості виїздили з окупованої Буковини.
Прихід в Німеччині до влади націонал-соціалістів на чолі з Гітлером в 1930-х з їхнім «економічним дивом» при спаді румунської та палкі промови Адольфа Гітлера із закликом зо єднання арійської нації стали тим каталізатором, який запустив процес репатріації німців на історичну батьківщину, який лише пришвидшився після аншлюсу Австрії та радянської окупації Буковини 1939-ого — так була поставлена крапка в двохсотрічному існуванні великої німецької діаспори Буковини, яка в кращі свої часи налічувала до сімдесяти тисяч осіб.