Так багато різних днів в українському році, тим більш дивним є факт, як в одному конкретному з них сходяться купи всі народні легенди, прикмети, повір’я… За плином часу важко сказати чи прадавні українські вірування церква вплела в свої свята, чи релігійні віхи стали поштовхом для народження народних традицій… Чи не головною віхою літнього сезону для українського села з давніх-давен було 29 червня, коли закінчувався сінокіс, починалися жнива, відмічалося професійно свято стадників, а за церковним календарем — день припадав на помини святих Петра і Павла. Мабуть саме через таку кількість його відносять до Великих свят.
Підготовка «на Петра» (як скорочено в народі іменували 29 червня) починалася за два тижні до його фактичної дати, з початком однойменного посту, на який традиційно припадає Косінь. Саме за ці два тижні, коли трави українських степів та ярів набрали вже повної сили і їхній життєвий цикл почав рухатися на спад впритул до повного вмирання, треба було встигнути заготовити сіна для домашньої худоби на весь невблаганно наближаючийся затяжний період холодів (чи як казали в народі: «Щоб коса залишилася в червні»).
Безпосередньо перед самим святом в хаті і дворі робили генеральне прибирання (навіть стіни білили наново), вбирали ікони на покутті святковими рушниками та готували гарний стіл до розговіння з обов’язковою обрядовою стравою — мандриками, яких готували багато-прибагато. Останє було пов’язане з тим, що окрім власного святкування-частування ними треба було обдарувати кожного зустрічного скотаря чи власника худоби (фактично всіх на селі), як оберіг від проблем з нею на майбутнє. З цією ж ціллю жінки на Петра збирали квітучі жовті польові трави і частували ними дійних корів та кіз, щоб молоко було «жовтим» (мало високу жирність), а надої – високими.
Але при всій святості цей день був винятковим в реєстрі українських свят, бо на нього єдиного не розповсюджувалася заборона на роботу (не дарма ж кажуть: «В Петрівку день — рік»). Остання була прописана майже для кожного: пастухи на пасовиську облаштовували собі прикрашену зеленню загорожу для святкових посиденьок та єдиний раз на рік забирали собі один удій зі всього стада, господарі – скошували ритуальні останню копицю сіна для облаштування кубла для квочок (за повір’ям підвищувало яйценосність та віщувало гарних курчат) та зажинали перший сніп жита («Хто на Петра не косить, той взимку у собак їсти просить»), дівчата збиралися купи для збирання квітучих трав та плетіння віночків обов’язково з маками.
А ще вважається, що саме з Петром приходило справжнє жарке «красне» літо («На Петра і душа тепла», «Забажалось на Петра печеної криги»), хоча за народними прикметами після цього дня зозуля більше цьогоріч не кує, бо «мандриком вкраденим у святого вдавилася» (якщо кує — до великої біди).
На Полупетра або Петрового батька (післядень помину святих апостолів Петра і Павла) на селі різали трьох півнів, з яких варили три три борщі в трьох різних макітрах на знак трьох зречень Петрових Христа.