Побудований на спогляданнях зоряного неба український народний календар за уявленнями пращурів предметно був матеріалізований у вигляді дуба-національного дерева життя, що своїм корінням уходило в далеке минуле, а кроною торкалося небесного склепіння майбутнього всередині яйця-всесвіту, недарма ж дубовим листям розшивали українські жінки сорочки своїм коханим, його ставили на покутті для магічного захисту оселі від зла, його відварами лікувалися.
За багацько століть до появи християнства дуб той з із дванадцятьма гілками (місяцями), на кожній з яких по шість простих яєць (будні дні та субота) та одне «червоне» (неділя), у більш розширеній версії на гілці по чотири гнізда (тижня на місяць), у кожному з яких по сім яєць (днів), був стовпом народного буття. Хоча у більш піднесеному сприйнятті дерево життя замінював летючий над землею птах-рік о дванадцяти ногах-місяцях, який зносить щодня по яєчку сьогодення. Причому сам рік в Україні в давнину починався з 1 (від Явдохи) або 22 (весняне рівнодення) березня, а після введення Грецького церковного календаря в 1492 році — з 1 вересня (українські шкільні традиції бережуть спогади про ці і донині).
Появі кола дванадцяти зодіакальних місяців традиційно українські пращури завдячували майстерній праці небесного коваля Сварога, що досі зберігає народний фольклор у вигляді допоміжної примовки-побажання «Помагай Даждьбоже і коло Свароже!», а піклуванням за його обертанням і, як наслідок, порядком функціювання всього світоукладу – Матінці-берегині всього сущого — Ладі. Загалом Загалом, коло – це втілення дуалізму закінченості циклу та водночас нескінченність буття.
Причому за стародавніми українськими традиціями сам рік ділився лише на два сезони, зиму та літо, астрологічним часоділом яких виступали Волосожари, шість зірок скупчених навколо найбільшої (їх ще звуть Качине гніздечко) та Терези (урівноваження початку і кінця життя).
Українські місяці, названі так за ім’ям їхнього небесного батька-Місяця, до Остромирового Євангелії від 1056-ого (підтверджено Галицьким 1144 року) носили інші імена і були песоніфіковані в людську подобу з характерними рисами поведінки:
січень (просинець) — жебракує – покровителька – Дана
лютий (січень) — січе – покровитель Велес,
березень (березоль) — плаче — покровителька Лада,
квітень (сухий) — квітне — покровитель Ярило,
травень (травень) — пригріває – покровитель Дажбог,
червень (ізок) — скаче – покровитель Купайло,
липень (червень) — красується – покровитель Перун,
серпень (зарев) — пече – покровитель Спас,
вересень (рюєн) — боїться – покровитель Світовід,
жовтень (листопад) — печалиться – покровителька Слава,
листопад (грудень) — мінливий – покровителька Доля,
грудень (студень) — морозить — покровитель Сварог.
Старшинство ж братів-місяців йшло в зворотньому виміри — найстаршим був Лютий, а Березень — наймолодшим сином року. Хоча із введенням чотирисезонності, у кожного з них з’явилася власна матінка-тезка відповідної пори року (Весна, Літо, Осінь та Зима) з трьома синочками, старшинство яких зумовлювалось календарним циклом, починаючи з первістка.
Зпрадавна український тиждень (походить від «той ж день») складався з сімох днів, кожен з яких, як місяці, мали особисті риси та поради-прикмети стосовно їхнього впливу на навколишній світ загалом і людей зокрема, причому більшість з них вже в сучасній інтерпретації залишається в користуванні і донині:
понеділок — важкий —покровитель Велес — планета Місяць,
вівторок — прибутковий – покровитель Арест — планета Марс,
середа (трійник) — мінливий – покровитель Дана — планета Меркурій,
четвер — роботящий – покровитель Числобог — планета Перун,
п’ятниця — печальник – покровитель Доля — планета Венера,
субота (шестириця) — завершальний — покровитель Стрибог — планета Сатурн,
неділя — відпочивальний – покровитель Даждьбог — планета Сонце.
Цікаво, що фактично до ХХ століття в багатьох українських документах прив’язка події відбувалася не до календарної дати, а відносно свята в народному календарі. Причому більшість урочистостей та традицій шановані українцями донині сягають сивої-пресивої дохристиянської давнини, хоч прийшла влада чужинців у всілякий спосіб (іноді жорстоким примусом чи суворою забороною) століттями намагалася викоренити праслов’янські традиції, але колядки, щедрівки, купальські багаття, вечорниці, замовки та ворожіння і досі живуть в українських оселях пліч-о-пліч з церковними віруваннями.