У нього так багато офіційних та неофіційних звань і регалій зі словом «перший», що й годі рахувати… перший місяць українського року, перший син-місяць Матінки-Весни, перший вісник тепла, перелітних птахів, польових робіт… Не дарма ж за прадавніми віруваннями саме в березні серед величного простору вирію Ора зародився з вогняного Яйця-райця всесвіт з його Деревом життя та прабатьками всього сущого, богом-творцем Ладо та дружиною його, богинею-берегинею Ладою, які породили першу людину.
Березень з легким першим юнацьким пушком на щоках — хлопчина хоч куди, бо сам крізь встигає, та іншим братам-місяцям роботи на рік вперед задає. Саме тому його тотемні дерева-обереги (перша декада — верба, друга — липа, третя — дуб) є одним з найшанованіших в українській культурі. За довгі тисячоліття у нього з’явилося чимало народних прізвиськ: Березоль, Сухій, Зимобор, Крапельник, Марець, Протальник, Свистун, Весновій, Новачок, Красовик, Первісток…
І хоча зазвичай погода Весновія помітно теплішає, але морози доволі часто навідують українську землю, особливо вночі дуже («в марець ще мерзне старець»), іноді з шквальними вітрами та остогидлими дрібними дощами вперемішку з крупою та мокрим снігом — то, казали в народі: «Хтось Березень погнівив». Хоч зазвичай він серчає зовсім не на людей, а на свого молодшого братця-Квітня, якому дістануться всі його лаври з пробудження природи від зимового летаргічного сну, адже в день весняного рівнодення за руку на землю бога сонця Ярила з його Лелеєю приводить саме він («в березні і без ґудзиків кожух теплий).
Разом з ними на землю завітають життя і як його найвищий прояв — кохання, якому всі березневі мінливості та витівки не страшні, бо жаркий вогонь сердець топить кригу байдужості небуття, щоб народити диво нового життя, як сонячні промені та вешні води пробуджують природу у всіх її проявах та іпостасях («Березень зиму ламає, хоч жовтню він сват, бо сім жінок міняє: сіє, віє, крутить, мутить, рве, зверху ллє, знизу мете»).
Разом з тим сніг Весновія в українській культурі спрадавна вважався цілющо-магічним, ним обтиралися «на здоров’я», його топили щоб поїти дітлахів «на швидке зростання», хворим для одужання, худобі як запобіжне від всіх негараздів. На ній ворожили на врожай та погоду, адже за легендами саме на початку слов’янського року, серед останніх снігів народжувалися хухи — добрі духи природи.
А ще кажуть, що тільки в березні народжується ярчук — перше щеня в третьому поколінні (за іншою версією — в дев’ятому) від перших у своїх матерів суціг (всі інші щенята того приплоду мають бути знищені). Їх садять в яму на рік під осикову борону, один з кілків якої змащений воском (щоб відьма порахувати не могла). Через рік з того альфа-щеня виростає ярчук — мисливець на відьом. Існує також версія, що ярчуками є всі народжені на початку березня первістки півні і пси, наявність яких у дворі — є запорукою, що відьма не перетне межу господарського подвір’я і не доїтиме корів.
З березневих прикмет український фольклор зберігає: як березні орють, а квітень студений, травень буде красний, теплий і зелений; рано березень весну запрягає, сталого тепла ще довго не чекатиме; в березні ліг сніг – то саду біда; дзвони відлиті в березні матимуть малиновий дзвін, як і медовуха зварена цього місяця; сухий березень, теплий квітень, мокрий май — буде хліба урожай; сухий марець, мокрий май — буде жито, як той гай; березневий грім до врожаю озимки.