Вона приходить через небесну браму з Вирію, щоб пробудити від зимового летаргічного сну на українській землі все живе і не живе. Скована довгими місяцями холодів природа вже з Василя починає зворотній відлік до жаданого тепла та прийдешнього з ним відродження, в кожному сонячному промінці, в кожній краплі відлиги намагаючись розгледіти наближення весняної пори.
В прадавніх українських віруваннях Весна ототожнювалася в прекрасною царицею Лелеєю, неодмінною супутницею бога сонця Ярила, які парою приходили на землю, і разом поверталися до Виру восени. Їхні образи були настільки тісно переплетені, що весну ще кликали Яром («Яр (весна) – наш отець і мати, хто не посіє, не буде збирати»). Вони – покровителі кохання та продовження роду у всіх їхніх природних іпостасях.
За народними вірування весна (вона ж у слов’ян Зимцерла) предстає у вигляді чистої ніжної тендітної рум’яної дівчини з розпущеними косами вбраної в білу легеньку суконьку з плетеним рожево-золотим пояском, на голові у неї віночок червоної рути, а в руках — біла ж лілея, одним своїм поцілунком вона змушує розквітати дерева, колоситися трави та запалюватися серця. Улюбленими дітищами її є птахи, а з них особливо вона вподобає ластівкам, котрі разом із святим Юрієм золотим ключем відпирають землю теплу («Ластівка весну починає, а соловейко — закінчує»).
Однак для того, щоб ніжна Лелея зі своїм Ярилком могла вільно крокувати українськими теренами, двобій з зимою ще має виграти покровителька Весни, всемогутня богиня Жива, яка силою своїх чар розпалює небесне багаття, що топить сніги-льоди та виснажує зимові чорні сили небуття. З Явдохи поразка лютих морозів стає неминучою, а хода тепла впевненою та невпинною. Тоді-то матінка-Жива віддає землю на піклування Ярила та Лелеї, щоб знов повернутися в травні бабкою-повитухою перших плодів кохання веселих молодят; саме тому традиційне весільне українське побажання звучить як: «Будь здоровий, як риба, гарний, як вода, веселий, як весна, а багатий, як Земля свята!».
Біблійна весна — це земля після Великого потопу, недарма є де-які науковці вбачають походження самого слова від імені індійського бога Вішну, покровителя вешніх вод, звідти ж буцімто походить трансформоване поняття Виру (Віру), як розташованого далеко на півдні раю, де живуть души пращурів-праведників і панує вічне тепло. Причому в християнстві ці біблейські вірування трансформувалися в опікунство над весною святого Юрія (Ирія, Ключника), чия перемога над драконом нібито в тому числі символізувала перемогу тепла сонця над холодом пітьми.
Причому з прадавна відлік українського Нового року вівся саме з початку весни 1 березня, і зараз в багатьох місцинах вважається «ранком» нового господарського сезону («На весні день рік годує», «Весна ледачого не любить», «Проспиш весною, заплачеш зимою»), хоч раніше вона була всього лише місточком між зимою та літом (осені та весни, як окремих сезонів, в українському світі не існувало); пізніше її початок пишно святкували з веселими народними гуляннями, танцями, піснями та ритуальними ігрищами. В українському фольклорі існує навіть цілий окремий розділ відповідних пісень званих «веснянками».
З весняних широко вживаних весняних прикмет та повір’їв: дитину намочити під першим весняним дощем — буде здоровою та швидко ростиме, після першого весняного грому морозів вже не буде, почути перше кування зозулі по зимі — до грошей (скільки разів прокує — стільки років житиме почулий), навесні сніг тане від сонця – до врожаю, від дощу — до посухи, навесні багато павутиння — літо буде спекотним, грак на гніздечко — весна на поля, дикі качки повернулися вгодовані — до холодів, купа хрущів весною — до рясних поросят.