Постать Тараса Шевченка — це один з тих наріжних каменів, на якому тримається сучасна українська література. І хоча її суспільна подача змінювалася в дусі часу, самі високі регалії накладали той відтінок монументальності та напівбожественості, який так важко сприймається молодим поколінням та ще й в світлі освітнього примусу. Лише в останні часи ця практика, і то не скрізь, тенденційно почала змінюватися на краще, коли образ Кобзаря почали розглядати не стільки з точки зору його аксіомно-трагічної творчості, скільки в контексті життєвих чинників впливу на самого автора, шукати цікаві аспекти побудови історично-контекстних зв’язків.
Причому обмеженість та уривистість історичних фактів переплетені з літературно-художньою творчістю помножені на віддаленість часового проміжку його життя дають новітнім дослідникам шевченківської творчості неоране поле можливостей для припущень, здогадок та легенд. І звичайно Авророю над всім виблискує питання почуттєвих відносин Шевченка з жінками.
Дослідники творчості метра збігаються в думці, що першим, а від того найбарвистішим та яскравим, підлітковим коханням майбутнього Кобзаря була його подружка-односельчанка, Оксана Каваленко, про яку згадується в «Мені тринадцятий минало…», «Ми вкупочці колись росли», «Мар’яна-черниця», «Катерина», «Слепая», «Не кидай матері». Її незатьмарений образ вимальованний в якості берегині-утешительниці дає підстави вважати, що вона залишила перші шрами нерозділеного кохання на серці поета, хоч це далеко не повністю описує ту багату гаму почуттів між тими, хто з дитинства виростали друзями та служили відрадою один для одного. В його п’ятнадцять вони розлучилися, щоб більше не бути разом, хоч Шевченко і повернеться за своєю Оксаною, але вона вже буде одружена.
Справжньою відкривачкою всього багатограння коханням для п’ятнадцятирічного Тараса стала досвідчена та спокушена в цих питаннях прекрасна полька-варшавянка Ядвіга Гусиковська, старша за нього на вісім років. Вона не тільки навчила його мистецтву кохання, а й вперше відкрила йому справжній світ, ввівши до кола вільненського войовничого студентства. Однак всього за рік їх розлучить провал польського антимосковського повстання 1830-ого, коли Шевченко-кріпак буде змушений поїхати з міста разом зі сім’єю свого господаря, Павла Енгельгардта. Пізніше він повернеться до своєї Дуні в Вільно, але більше її не зустріне.
Восьмирічна наука в академії Ширяєва, куди здібного юнця в науку віддав Енгельгардт, та приятелювання з Сошенком подарували йому нове кохання: спочатку молодшу за нього на десятиліття натурницю «Пашу» (Марію Європеус), яка чимало попсувала йому нервів, хоч і надихнула на створення «Художника». А пізніше іншу модель, німкеню Амалію Клоберг, ще на п’ять років молодшу за свою попередницю. Але палкість кохання до цих дів швидко виплеснулося до краплі в мазки фарби на полотні і слова строф.
Повернення вже титулованим художником та іменитим поетом на батьківщину в двадцять дев’ять років для Тараса стає справжнім тріумфом. Ореол його слави вабить до нього екзальтовано-натхнену слабку стать українського светського товариства — так в числі його палких шанувальниць з’являється донька цілого генерал-губернатора України, князя Іллі Рєпіна, Варвара. Закохану прекрасну тридцятип’ятирічну панянку не бентежить ані різниця в віці (він був молодшим за неї на шість років), ані наявність у неї чоловіка, Льва Баратинського, ані суспільний осуд, ніщо… От тільки Шевченкові хоч і лестила увага іменитої пані-поетеси, але серця не торкнулася, його відповіддю на її доброту та покровительство була «Тризна». Тарасове серце того часу палало почуттями без взаємності до двадцятирічної Глафіри Псьол, яка знаходилася під опікою князя Рєпіна.
Не знайшовши відгуку на свої почуття, Тарас переключався на більш піддатливу Ганну Закревську, дружину сусіда-поміщика Рєпіних. Новим предметом його натхнення теж була струнка, чорнобрива молодиця двадцяти одного року. Причому ці стосунки зайшли на стільки далеко, що закоханий до безтями молодий ловелас та гультяй замислився про одруження та затишне сімейне гніздечко з купою дітлахів. Але його кохання не витримало суспільного осуду місцевого товариства, він спішно був змушений ретируватися з Яготина. В спадок про те кохання залишилося чимало згадок накшталт «Немає гірше, як в неволі» та «Сліпий».
В Оренбурзькому засланні-солдатчині новим, «платонічним» за його власним твердженням, захопленням тридцяти дев’ятирічного Кобзаря стала двадцятип’ятирічна дружина коменданта Новопетрівського укріплення, Агата Ускова. Але виключно дружнє ставлення з боку предмета обожнювання, молодшого за нього на чотирнадцять років, швидко остудило пристрасний порив Тараса. І вчорашнє кохання перетворилося якщо не на ненависть, то на холодне презирство.
Потім буде звільнення, але не скасована опала в Нижньому Новгороді, де на очі Шевченкові трапилася гарненька шістнадцятирічна акторка місцевого театру, Катя Піунова, яка зачарувала його своєю юністю та легким норовом. Він, сорокачотирирічний досвідчений чоловік, геть збожеволів від кокотки. Він вчив її акторському мистецтву, малював її портрет, виклопотав для неї місце в театральній трупі, пропонував руку та серце… а вона втекла від нього з молодим актором до Казані.
Потім буде останнє повернення на батьківщину, де під час гостювання в Корсуні у свого троюрідного брата купця Варфоломія Шевченка, сорока п’ятирічний поет зустрів наймичку, Харитину Довгополенко. Але двадцяти двох відведених їм витівницею-Долею днів виявилося замало, щоб багаття кохання розпалилось по справжньому.
Останнім ж коханням видатного українського поета стала Глікерія Полусмак, кріпачка петербурзького чиновника Макарова. Вже важко хворий та душевновиснажений Кобзар намагався ковтнути життя з її двадцятирічної гордовитої української молодості оповитої білявими локонами. Через три місяці між ними стався бурхливий розрив (подейкують через зраду вітренниці), а ще через півроку Шевченка не стало. На згадку про ті останні палкі почуття нащадкам лишилися емоційні Тарасові «Росли укупочці, зросли», «Ликері», «Поставлю хату і кімнату…», «Барвінок цвів і зеленів» та її портрет його руки.