Бог сонця та палкого кохання, який приходить на українську землю разом зі справжнім теплом та першими квітами. Він паморочить голову запахом свіжих трав, веселим співом птахів, теплом сонячних променів, відчуттям, що холоди вже минули і не повернуться скоро. Саме тому вважається, що на весеннего Юрия 23 квітня (прадавні назви Вишнего Ярила Джуджревчик, Джурилин) парубки можуть обрати собі найкращу супутницю життя, адже сам Ярило благословляє пари цього дня. Хоча в праслов’янські часи вважалося, що небесне благословіння (його ще звали «Ярилковими гуляннями») триватиме аж до Купала.
Традиційно українці святкують його на природі, десь біля гаю чи річки під теплими сонячними променями з піснями, танками та іграми («Юрій на поріг весну приволік»). Це своєрідне вшанування сонця, як головного будителя землі, створення її зароду та народження пліду їхнього кохання. Народною уявою міфічне ототожнення небесного світила, весняний Ярило, органічно вплетений в реалії буття, як молодий станний красень сам білий, вдягнений в біле, на білому коні, зі свитою о трьох білих вовках, який закохує у себе все живе і навіть саму чарівну богиню кохання, молодості і краси Лелю.
Вишнек знаменував початок посівних робіт та за стародавніми вірування закривав «пащу вовків, бо зуби їм Георгій дав», том-то з 23 квітня в українських селах починався випас худоби «бо її жодна нечиста не візьме». При зустрічі з сірим варто лише сказати: «І я — вовк», – цар лісу піде не зачипивши ані людини, ані животини. Як покровитель звірря, він дуже шанований серед мисливців, бо тільки сам вирішує якій звірині жити, а якій померти. Кажуть на українських теренах є невеличка купка особливих напів-людей напів-вовків, які за осіннього Юрія засинають, а на весняного — прокидаються.
В християнстві праслов’янського Ярила перехрестили на Георгія-Переможця бо в рік народження Христа на цей день приходився початок панування сузір’я Тільця з його вшануванням плазунів, я самому Юрію творці нової релігії приписали всі якості українського бога Сонця. Як вшанування Переможця над змієм, цей день помину полеглих в бою за свою землю Воїнів. До того ж цей святий, народжений під тельцем вважався покровителем худоби як свійської так і дикої («Георгій корів, овець, та коней захищає, жодна відьма їх не візьме»).
З прадавніх магічних обрядів на Юрій-громовержець («Гур-гур, розступись, народе, їде святий Юр») — качання на світанку по росі на зеленому житі, яка надає душі і тілу життєвих сил, здоров’я, краси та родючості, кропіння полів, перша оранка, перший рядком ярових, перший вигін худоби… мають кожна свій обрядовий протокол згідно вшанування матінки-Землі під покровительством богині Всесвіту Лади та доньки її Лелі («Юрій полем ходить, хліб-жито родить»).
Ввечері 23-ого квітня українці рясно палять вогні на берегах водойм (так звані «вогники святого Юра»), ніби-то затримуючи сонячне світло і тепло на землі. Ці паління багаття мали допомогти Ярилові затриматися на землі для подовження родового циклу та нищити нечисту силу, що ховалася в темряві.
За українськими народними прикметами: Георгій — з теплом та росою, а Микола з травою; як на Юра весна, так на Іллю — осінь; як на Юрка великий мороз, так будуть просо і овес; в Україні два Григорія — як перший холодний, так другий — голодний; як на Юрія зозуля кую на голе дерево — на голодне літо, як на лист — до поліття; Юр з водою, Микола з травою; вітри на Ярила мокре літо не забарили; як на Георку роса — не треба коням вівса чи на Юрка коню сіна кинь, та й вила закинь.