Перший день довгоочікуваного травня-місяця в сподіваннях, що зимові холоди остаточно пішли геть і не повернуться в найближчому майбутньому, давши можливість всьому живому пройти свій шлях відродження та продовження життя в променях всесильного Ярила, свято якого цього дня так і називали Яремником-запрягальнтиком, що сівбу починає, чи Боди-захисниці и Майі-берегині.
Традиційно свято Єремеї в українських селах стрічали з солом’яним опудалом (ототожнення темних сил холодів смерті) встановленим на найвищій горі-пагорбі в окрузі, довкола якого танцювали танки, співали веселих пісень, виконували обрядові ігри. З настанням вечора в присутності і старих і малих опудало спалювали. У вогонь той кидали всілякий непотріб та лахмітття, підтримуючи багаття всю ніч, щоб справжне літне тепло не загубилося в темряві прямуючи до українських теренів.
Другою складовою святкування 1 травня було вшанування молоддю богині добра та життя Боди чи Майи, яка за праслов’янськими вірування приходила на українську землю слідом за Ярилом-сонцем. Так дівчата обирали поміж себе найкрасивішу панночку, яку обряджали в святкові шати, прикрашали квітами-травами, щоб уподобити її прекрасній богині. Разом з подружками Майа була головною окрасою та натхненницею свята, приймаючи участь у всіх ігрищах в якості своєрідного символу білих сил добра та життя.
Ще з часів Київської Русі українці вшановували на Боди-хранительки своїх загиблих за рідну землю вояків, джерела чого криються в «Слові о полку Ігореві», якому саме в перший день травня 1185 року було явлене сонячне затьмарення, що віщувало князеві полон чи смерть. Бо саме в словах Ігоревих: «Братіє і дружино, лучче ж би потяту бити, неже полонену бити» (краще бути вбитим, ніж здатися в полон) криється вся сутність прадавніх слов’янських вірувань, що військовополонені служитимуть ворогу і на тому світі, а тому немає нічого почеснішого для чоловіка-Воїна, ніж скласти голову в праведному бою.
Ніч на перший день травня вважалася в народі наймістичнішою в році (її ще кликали Вальпургієвою), коли всі відьми України зліталися на шабаш до Лисої гори, що на київському лівому березі Дніпра, щоб в ритуальних танцях навколо киплячих чанів принести свою данину-жертву та вознести хвалу нечистому. Ще з магічно-містичних традицій на цей день існували: вимальовування у Майї-берегині бездітними жінками собі дитинки, вінчаючи пагорб власноручно сплетеним віночком; ритуальне вимітаня з кропивних хащів за село сміття, що нібито допомагало захистити дім та подвір’я від бліх (вбивати їх не можна було, бо вони повернуться ще в більшій кількості на помсту); плювати воду в чотири кути хлівів-сараїв (щоб миші та щури не водилися).
Закарбована в приказках та прикметах тисячолітня мудрість твердить: як на Вальпургієву ніч в хліву чути крик жаби, здохне корова чи інша худоба; як Яреми роса — будуть добрі жнива; добрий Єреміє – на добру сівбу; вимитий Яременою водою подорожній матиме легкий швидкий шлях; Першотравнева трава коням краще за вівса; як на Боди ранок ясний, до теплого літа, як тепла та зоряна ніч — на посуху.