Добрий килим в українській хаті з давніх-давен був символом достатку та автоматично підвищував соціальний статус господарів оселі в очах їхніх односельців. Адже купити його могли собі дозволити лише дуже не бідні люди. Хоча суто практичним призначенням килима було — покращення теплоізоляцію приміщення без відмінності його використання на стінах чи на підлозі. Саме тому мистецтво килимарства існувало на українських теренах з прадавних часів і відоме ще з Трипільщини, про що яскраво свідчать знахідки глиняних пряслиц.
Традиційно в Україні звичайні килими (коц — однобічний з грубого ворсу) виготовляли спеціально навчені жінки та дівчата довгими осінніми-зимовими вечорами, починаючи «з Семена», вручну без спеціальних машин лише за допомогою «прясильця» (лопатоподібна дошка, вставлена вужчим кінцем у дніще) зі заздалегідь намитої та вичесаної навесні-влітку вовни. Прості українські станки-приладдя для виготовлення килимів з’явилися, як вважається в наукових колах, десь XVII столітті.
Ще з часів Київської Держави, коли килимарство розповсюдилося по всій території країни, сам процес включав кілька обов’язкових етапів: миття овець в річці перед стриженням навесні, коли вже минали паморозки (щоб вівця не застудилася, а вовна була ще по-зимовому густою), обстрігання їх металевими ножицями, перетирання вовни попелом для знежирення, миття, биття та вичісування на дерев’яних гребінцях-«драчках», прядіння м’якої вовни з кужеля веретеном, снування та ткання, валяння-збивання з поливанням гарячою чи холодною водою (залежно від ґатунку); грубе сукно били в спеціальних ступах руками (іноді із застосуванням дерев’яного молотка) чи в ночвах ногами, а тонке — у млинових водяних ступах. М’яка вовна йшла на виготовлення ковдр та ліжників.
Для більш дешевого варіанту килимарства в селах використовували старі тканинні речі, що розпускали на тонкі смужки, які за допомогою гачка сплітали в круглі килимки, чи скручували та приплетали одна до одної ряд за рядом за допомогою грубої нитки та циганської голки — так утворювалися довгі килими-доріжки.
З кольорів для виготовлення килимів окрім базового білого використовували підфарбовувачі: жовтий (резеда, березова та вільхова кора), червоний (марена, сік материнки та личинки метелика з-під коріння суниць), зелений (сік дроку, наперстянка), синій (волошка) та чорний (сажа). Закріплювали колір сироваткою чи огірковим розсолом. Малюнок носив геометричний чи рослинно-тваринний характер. А термін виготовлення одного такого килима сягав чотирьох — шести місяців.
Саме через той кропітку та багатогодинну працю у українців завжди існувало на стільки шанобливе ставлення до килимів, як ототожнення достатку, що ставати на нього взутим вважалося великим гріхом. Тому їх оспівували в піснях та колядках, використовували в традиційних ритуалах лише за урочистих подій накшталт сватання-весілля чи поховання, а в казках він наділявся магічними здібностями літати (переміщення в просторі та часі за допомогою килима-літака) та годувати без ліку (скатертина-самобранка без допомоги людини виготовляла безліч різноманітних страв).
Бажаних сватів приймали за накритим килимами столом, на покритих доріжками лавах. А в день весілля цей атрибут достатку та щастя супроводжував молодят від самої церкви (вони приймали вінчання обов’язково ставши на килим): батьки простеляли під ноги нововінчаній парі доріжку від самої калитки до очілного місця за столом, встеляли столи та лави, вкладали перед першим шлюбним ліжком. Причому за народними прикметами — хто перший з молодят ступить на килимок перед Аналоєм — той господарюватиме в хаті.
Небіжчика перед труною, як остання данина згаслому життю, спочатку клали на лаву чи стіл встелену килимом, допоки майстер виготовляв для нього останній земний притулок. Після обмивання, причепурювання та покладання тіла до домовини, труну теж ставили на килим для прощання. Ним ж покривали коней, що везли покійного на цвинтар.