Найдорожчий український фільм, яким країна стріла тридцять другу річницю своєї незалежності, став тим каменем спотикання, через який пересперечалося між собою чимало театрально-кінематографічних критиків та й пересічних українців. Адже реалізація настільки коштовного проекту (загальна вартість — 120 000 000 гривень), більше ніж наполовину профінансованого з державного бюджету воюючої України, коли кожна копійчина згодилась б на фронті, та ще й підняття мулу історичних польсько-українських суперечок з огляду на стратегічну важливість підтримки західного сусіда — більше схоже на диверсію ворога, ніж на продуману стратегію вітчизняної культури.
Хоча з огляду на те, що його зйомки розпочалися, хоч і під час війни, але у відносно стабільному серпні 2018-ого (локалізована московська агресія обмежувалася частиною Донбасу, і переважна частина українців про неї навіть не згадували), та й до повномасштабного вторгнення було ще три з половиною роки, тому апелювати сумою витрат – не зовсім коректно.
Та українська героїка для пробудження національної самоідентифікації та підняття бойового духу, який з огляду на саму напівміфічну постать знаменитого очільника опришків була як ніколи на часі. От тільки зміна влади в Україні, пандемія та початок повномасштабного російського вторгнення відсунули завершення проекту на цілих п’ять років, ба більше трьом тисячам майстрам знадобилося чимало часу на виготовлення автентичних костюмів часів Довбуша.
Хоча з критики наполягали, що сам сюжет недостатньо історично витриманий та занадто осучаснений для охоплення більшої глядацької аудиторії, що декілька нівелювало його культурну цінність. Та й образ самого головного героя дещо спрощений та контекстно мало розкритий залишив чимало запитань.
Але передусім кінострічка «Довбуш» — це ціла віха у відроджені цікавості до культурної спадщини України чудово переданої через призму автентики деталізованих гуцульсько-буковинських костюмів та магію мальовничих краєвидів Синевіру, Чорногори, Багряного лісу та величі Києва, Львова, Тернопіля. Причому можливо, завдяки саме спрощеністі, осучасненісті та легкій подачі історичного матеріалу через видовищність з хепі-ендом наприкінці (хоча він і не зовсім відповідає реальним фактам) підкорив серця стількох українських глядачів.
Окрім того сама робота над картиною лишила на всіх сопричетних до її створення чималий слід – боротьба за українську незалежність XVIII століття продовжилася вже ХХІ-ом: опришки вдягли піксель ЗСУ, а замість мечів та берданок, взяли до рук автомати та пульти дронів, щоб протистояти старому ворогу з новим обличчям. Станом на кінець 2024 року сімдесят учасників знімальної команди «Довбуша» захищали Україну в лавах озброєних сил (причому двоє акторів стали в стрій 68-ї єгерської бригади імені Олекси Довбуша), п’ятеро на превеликий жаль поповнили небесне військо, а души сімох загубились між двох світів за списками зниклих безвісті.