Він — перший помічник самого господаря пекла і всюдисущий посланець Смерті. Його боїться вся нечисть без поділу на ранжири та привілеї, бо карає та милує він її без огляду на будь-кого. Робота у нього не скінчиться до сконвіку, адже те, що народжене, має померти, щоб відродитися знов. Прадавне божество підземного царства, всемогутній Ній (ще знаний в українській художній літературі, як Вій).
За українськими віруваннями Ній (згадується у «Славяноских вечерах» В. Нарежного) — старий згорблений дідуган (в деяких переказах присипаний землею із залізним обличчям та руками-покарьожиними гілками) з довгими сивими пасмами волосся та брів, за якими і очей не розгледиш. А може те й на краще… Бо кажуть, у погляді його незрячих очей відбивається полум’я самого пекла – як зиркне, то від жаху можна і померти («недобре око» та «наврот» — це від нього). Це якщо старий не встиг схопити людську душу до того своїми довжелезними чіпкими волохатими лапами, з яких вже нема вороття до живих.
Ті ж, що не оминули загребущих ручищ підземного упорядника — потрапляли в мішок, а далі, через річку забуття — прямесенько до пекла. Причому суд над душами грішників чинив, за повір’ям, теж саме Ній, все найменші аргументи приймаючи не на користь свого підсудного, адже норов у старого — геть не цукор, ані на секунду йому нема спокою з часу коли з’явився земна тверда та життя на ній — тільки закінчив призначати покарання одній партії грішників, вже час повертатися за наступною.
Живі молили Чорнобогового суддю за души померлих, щоб гарно прийняв, не ображав, не судив занадто суворо, а справедливо (збиральний образ між сліпою Фемідою та всевидячою Немізидою). Його ім’я згадували в поминальні дні, особливо пізньої осені, коли неприкаяній душі не сховатися від його пильного ока серед оголено-завмерлої природи, адже в слов’янському фольклорі він — опікун вмирання як такого, сезонного в тому числі.
З приходом на українські землі християнства негативний образ Вія в народній уяві переніс свої риси на біблійного Юду, як ловця людських душ. Ба більше приписувана сліпота слов’янського головного пекельного судді була екстрапольована на душевну «сліпоту» Христова зрадника, який точно не оминув покари за свій тяжкий гріх.
На землі ж повсякденні присутність посланця Смерті визначали зненацька налетілі буревії, що трощать все на своєму шляху («дерева ламає — то Ній йде»), завірюхи-смерчі («Вієв бешкет») та нічні жахи, які він насилає з нічницями, щоб послабити і виморити того, кого ще занадто міцно тримає матінка-Сира земля.