В ту сиву старовину, яку не пам’ятають навіть прадавні українські літописи, а лише людський поголос, кажуть, жив десь на просторах від Сяну до Дону красень-велетень, котрий ратними подвигами увічнив себе в літах, богатир Лиман. І було у славного козака було двоє улюблених діточок від небесної богині, обидвоє білявенькі: старшенька красуня Десна та молодшенький Дніпро.
Дітки росли здоровими і сильними. Швидко летіли рік за роком. Став старим воїн, давно вже його обладунки мирно покоїлися на горищі хати. Аж одного дня, гріючи свої старі кістки під лагідними промінчиками українського літнього сонця, думав він свою стариківську думу… і, як не краялося батьківське серце, не сковувала льодяними обіймами душу туга, вирішив він, що настав час відпустити свою кровиночку жити своє життя — нема чого молодість кайданками сивини біля себе тримати.
Покликав він Десну та Дніпро, сказав своє батьківське слово, на ранок наказав прийти за його матьківським благословінням. Зажурилися дітлахи, Десна навіть трохи поплакала…, але зовсім недовго, адже дівочі сльози – що вранішня роса. Втомлені та трошки налякані лягли вони спати в своїх побоюваннях та радісному передчутті перемін.
Десна виморена переживаннями одразу заснула, а от Дніпро все крутився і крутився, сну в жодному оці. І спало йому на думку під час того нічного бдіння на світанку першому, поперед сестрою отримати батьківського благословіння (адже дух суперництва між ними завжди існував). В лихоманковому збудженні, весь час зиркаючи на сестру, в своїх побоюваннях:чи не прокинулася, ледь дочекався хлопчина світанкової зорі.
З першим проблиском сонячного променя кинувся до татка з благанням першим отримати дозвіл покинути рідні стіни та похрещення на добру долю. Лиман завагався-було через таке синове прохання.., але ж розсудив так: як він перший прибіг, то йому свобода мабуть потрібніша за сестру, – тому і благословив на здоров’я, на волю, на на щасливу долю. Побіг радісний Дніпро по горам і долам, по ярам та полям, по лукам та пагорбам…
Десно ж прокинулася опівдні, потягнулася солодко, гледь — а Дніпра-то вже і слід простив. Кинулася вона до тата за благословінням в надії наздогнати та випередити за правом старшинства братця. Перехрестив її Лиман на доріжку, і полетіла вона з білими крилами батьківського слова за плечима, всі ніжки позбивала, але й сліду Дніпра не споглядала.
Кликнула тоді собі на допомогу красуня чорного ворона з чорним ж дзьобом, що літає так високо, що на всій українській землі від його пильного ока не сховатися. Розумний птах угледів Дніпра і вказав сестрі його шлях. Що духу припустила Десна за ним, а ворон їй дорогу вказував. Довго вона так бігла, але братець петляв, вивертався і знов тікав за обрій.
І знов кликнула на допомогу Десна ворона, щоб допоміг їй хоча б піймати брата. Той зі усієї височині кинувся за Дніпром, вхопив хлопчину за сорочку, а сестра тим часом встигла вхопити птаха за хвіст… Від поштовху всі втрьох разом полетіли на землю кубарем.
Аж раптом цієї миті втрутилися самі сили небесні — щоб не було на українській землі заздрощів та злості, перетворили вони і брата, і сестру, а разом з ними і ворона на буремний річковий потік. Так з’явилися в Україні річка Десна з білявою водицею, що впадає в чорні від того воронячого пера буремні Дніпрові потоки. І біжуть-течуть з тієї пори їхні води вже в мирі і злагоді через українські терени аж до самого Чорного моря.