Хто в Україні не знає перші два рядки-мантри, заповідані своєму народові великим українським пророком, Тарасом Шевченком: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями!». Однак мало мало хто замислювався, що ця універсальна формула виживання української нації ґрунтується на конкретному історичному досвіді, нехтування яким призвело країну до того катастрофічного положення, в якому мона опинилася станом на першу чверть ХХІ століття.
А починалося колись все для української нації доволі непогано… Золота князівська доба вибудувана на тисячолітній історії Тріпілля, Янщини, Скіфії, Сарматії.., які заклали ті монументальні підвалини традицій, культури, морально-етичних норм, які дозволили країні вже в середині І тисячоліття виступати на міжнародній арені на рівних з іншими країнами Європи, а подекуди і брати на себе роль флагману в формуванні демократичних засад існування суспільства.
Не останню роль в цьому зіграла здорова генетика правителів Русі-України протягом багатох поколінь: у Ярослава Мудрого та його дружини Ірини (доньки шведського короля Улофа Шетконунга – Інгігерди) діти були як на підбор, справжні мудрі державники; їхній син Всеволод Ярославич в шлюбі з Марією-Анастасією подарували країні в якості правителя знаменитого Володимира Мономаха, у якого з першою дружиною, донькою англійського короля, Гітой Уельською, народилися діти, як діти, а ось з половецькою ханською донькою — Юрій Довгорукий, який тричі окупував Київ, за що в результаті-таки і був киянами отруєний.
Недарма ж кажуть: «кров — не водиця» та «в сім’ї не без урода», – саме ця ганьба славетного роду київських взяв собі за супутницю життя теж ординку за кров’ю, доньку хана Аєпи, в наслідок чого на світ з’явився прокляття України, Андрій Боголюбський, який мало того, що за прикладом батька захопив столицю Русі та й вперше в історії розорив її, будучі вже більше ординцем по крові, ніж українцем, та ще й заснував на андрофагівських болотах столицю одвічного ворога своєї батьківщини, Московії.
Наслідок того кровозмішування київських князів з ординськими нехрестями і досі відлунням звучить поховальним дзвоном над українською землею ледь не кожного покоління збираючи свою щедру криваву данину з тих, хто дав їм життя. Нашестя Батия, розгром Запорізької Січи, перетворення українців на рабів, три Голодомори та дві світових війни ХХ століття… яке врешті решт перетворилося на пряме вторгнення Московії в Тому прав був Великий Кобзар, залишаючи свій заповіт першими рядками своєї «Катерини». України в 2014-ому попри офіційне визнання болотами українського суверенітету та незалежності в кордонах 1991 року. Тому прав був Великий Кобзар, залишаючи свій заповіт першими рядками своєї «Катерини», ось тільки на свою біду позабули нащадки його мудрість.